*** Це не перший раз ***

Ми домовились зустрітись в Києві. Без зайвих слів. Просто - “біля старого дерева в парку, що поруч із музеєм авіації”. Я не питала, чому саме там. Просто знала - це правильно. Він прийшов раніше. Стояв, схрестивши руки, ніби захищався від вітру.
Але коли я підійшла - опустив їх. Ми мовчали.

- Ти відчуваєш це теж? - нарешті спитав він.
- Відчуваю!

Я поглянула на його руки.
- У тебе є шрам…

- Так. З дитинства. Але я не пам’ятаю, звідки. Лікарі теж не знають. Кажуть, ніби опік у формі стріли.

Я завмерла. Бо в одному з листів Ігор писав:

« Коли ми вилітали востаннє, Сашко вдарився об металеву панель. Я перев’язав йому руку. Сказав: залишиться знак - стріла, яка вкаже шлях назад.»

Я дивилась на цей шрам, як на відбиток часу. І сказала:

- Це не твій біль! Але він говорить через тебе!

Він кивнув.
- А ще… Я знаю, як пахне твоя шкіра після дощу!

Я вдихнула. Бо цей запах - не описати словами. А він назвав його. Ми сіли на лавку. Мовчали. Але навколо нас мовчання було не пустим. А повним спогадів, які ми ще не прожили разом. Потім він обережно доторкнувся до моєї руки.
- Я не знаю, ким ти була, але я шукав тебе все життя!

І я відповіла:
- Можливо, ми просто знову зустрілись! Не вперше! Не востаннє! А вчасно!

Ми домовились зустрітись знову. Цього разу, не в парку, а в музеї авіації. Дощь накрапав, повітря пахло іржею й старим паливом.

Він підійшов мовчки, без усмішки. і одразу взяв мене за руку.
- Я не можу пояснити, але… коли я поруч із тобою, я знаю, ким я був!

Ми зайшли в ангар. Один із старих літаків був відчинений. Екскурсовод сказав:
- Це модель, яку зняли з експлуатації у 1983 році. Саме на такій, здається, розбився екіпаж, що ви згадували!

Він подивився на мене:
- Дозволиш?

Ми разом піднялись до кабіни. Доторкнулись до обшивки. І в ту мить світ ніби розчинився.

Я стою у формі.
Він - поруч, у тій самій.
Навколо, звуки радіостанцій, дим, тривога.
Але все це ніби крізь воду. Бо між нами — тиша.

- Ти боїшся? - питаю я.
- Тільки того, що тебе більше не побачу.

Я тягнусь до нього. Торкаюсь. І в цю мить -

…ми обоє прокидаємся. У кабіні літака. Стоїмо. Все ще тримаємось за руку.

Він перший говорить:
- Це не любов з першого погляду! Це…
- Це впізнавання з першого дотику душі! - закінчую я.

І в обох – сироти по шкірі. Бо ми сказали це разом. І ніби пам’ятали ці слова все життя. Хоч ніколи їх не чули.