*** Те, що не можна пояснити ***

Вранці я прокинулась від стуку у двері.
На порозі - поштарка.
- Це вам!
- Але я ж тут не живу!
- Ваше ім’я було вказане. Без адреси. Але конверт з маркою із Києва.

Я розгорнула листівку. На ній - стара фотографія літака. А ззаду…

« Коли серце пам’ятає, час стає умовним. Ти ближче, ніж думаєш!»

Почерк. Той самий, що в листі Ігоря. Я сіла на ліжко. Тіло відмовлялось розуміти. Але душа вже знала - це знак.

Увечері мені написав той чоловік із поїзда.
- Дивно, але після нашої зустрічі я знайшов у речах діда щоденник. Він був льотчиком. Загинув у 83-му. Звали його… Сашко!

Я не відповіла одразу. Мені потрібно було дихати. А потім, знову сон. Не як раніше.
А такий чіткий, ніби спогад:

Я стояла у військовій формі. Тримала каску. Поруч - Ігор. Він не говорив. Просто дивився.
І його очі, були ті самі, що в того чоловіка з поїзда.

Я прокинулась із серцебиттям, як після падіння. Але замість страху, було тепло.
Я не знала, куди це веде. Але знала точно:

Це не кінець. Це початок

Я знайшла координати місця падіння. Старе поле за селом, поросле бур’янами. Там уже давно нічого не росте. Люди кажуть: земля “не бере”. Дорогою туди я відчула, що не сама. Ні, не страх - відчуття присутності. Наче хтось ішов поруч, але не залишав слідів. Поле зустріло мене тишею. Жодної пташки. Лише вітер. І стара табличка з іржею:

"Тут у 1983 році впав літак. Екіпаж загинув. Пам’ятаємо."

Я сіла навпроти. Закрила очі. І враз…

Я побачила себе в кабіні. Летіла. Руки тримали штурвал, хоч я не вміла. Поруч,Ігор. Він не дивився на мене, а в мене.

- Ти відчуєш, коли час зійдеться. Тоді і ми, і ви - знову будемо разом.

Я прокинулась, лежачи просто на землі. Сонце схилилось до заходу. В руці, шестикутна металева деталь, схожа на уламок. Я не пам’ятаю, щоб піднімала її. А ввечері мені написав він:

- Я почав бачити сни. У них - ти. І ще голос, що каже: «Повертайся не в небо. Повертайся в неї»!

Мені здалося, або… Все це вже було.

Ми знову переписувались. Без формальностей. Лише короткими фразами, як двоє, хто не питає "хто ти", бо вже відчуває. Він написав:
- Ти коли-небудь згадувала людину, з якою ніколи не зустрічалась?
Я відповіла:
- Постійно !

У ніч на понеділок мені приснився сон. Але на цей раз ми були вдвох.

Стара військова їдальня. Я, в платті, яке ніколи не носила. Він, у формі, що пасувала йому до кожного жесту.
- Ми вже були тут! - сказав він. - Пам’ятаєш, як вперше ти принесла мені листа?!

- Ні…
 Але ті очі - ті самі.

Коли я прокинулась, зрозуміла: ми бачили один і той же сон. Бо в той самий ранок мені прийшло повідомлення:

 " Їдальня. Ти була в платті. Я казав: ми вже тут були. Правда ж?!"

В мене похололо в грудях. Це не збіг. Це знак. І можливо, він повернувся. Не як привид, а як шанс. Я відкрила коробку з листами. І на дні аркуш, якого раніше не було. Почерк не той. Але слова знайомі:

"Любов - це не час і не тіло. Це простір, в якому ми щоразу знаходимо одне одного. Не згадуй мене. Відчуй. І зроби крок."

А в кінці - підпис. Просто: Твій.