*** Поїздка ***

Вона й він починають бачити спільні сни. Речі, яких вони не могли знати. 
Символи, що повторюються. Міста, які їм обом снились раніше. Їх тягне одне до одного, але це не закоханість. Це впізнавання. Глибоке, підшкірне. Поступово вони складають історію: у кожному житті вони зустрічались. Але щось завжди ставало на заваді. Вони їдуть у Варшаву, знаходять щоденник Якуба, таємничу жінку з минулого життя - Ларису, яка каже, що теж була з ними. Вони відвідують Краків. У сні знаходять адресу. Там - кімната пам’яті, дзеркало, архів облич. І тоді настає момент істини: подивитись разом у дзеркало і згадати все.

Наступного ранку я повернулась до тієї жінки. Але її домівка була порожньою.
Сусідка сказала:

- Вона поїхала. Сказала, що нарешті може рушити далі! - А на лавці перед домом я знайшла конверт. Мене чекали слова, написані вже її рукою:

« Дякую, що дали мені шанс ще раз відчути. Тепер ваша черга дізнатись, що це - кохати до болю, але не жити в ньому»

І я зрозуміла - ця історія тільки починається.

Я поїхала туди, де він народився. Маленьке село між полем і лісом, де не ловить зв’язок, але ловить пам’ять. Хату Ігоря показали швидко - старенька жінка на лавці навіть не спитала, хто я. Лише сказала:
- Ви з міста? То ви, певно, по нього! По того, що в небо літав!

В будинку було тихо. Все ніби залишилось з 80-х: книжки, фото, старий вишитий рушник на стіні. Я знайшла записник, і в ньому - аркуш, на якому дитячим почерком написано:

"Мамо, якщо я стану пілотом — я буду літати не для війни. Я буду літати, щоб шукати серця, які втратились."

Повертаючись на вокзал, я побачила чоловіка. Він стояв біля зупинки, тримав шкіряну куртку, а очі - такі до болю  знайомі.
- Ви з Києва? - спитав.
- Так. А ви?
- А я шукаю когось. Не знаю, кого саме. Але мені сказали, що я знайду тут відповідь!

Він сів навпроти мене у потязі. Ми мовчали майже всю дорогу. Лише раз він промовив:
- Ви коли-небудь чули голос із сну, який говорить із вами, ніби знає все про ваше серце?

У мене перехопило подих. Бо саме цей голос я чула в ніч після прочитання листів.

- А вам… снилося небо? - спитала я.

- Мені снилося, що я падаю. Але перед тим, як вдаритись об землю, я відчув, що мене хтось тримає. І цей хтось - не я.

У вікні - зорі. Ми їхали в ніч, яка була схожа на перший крок у минуле. Але, можливо, - і в майбутнє.