*** Останнє прощання ***

Вокзал. Сірий ранок, мовчазний, тривожний. Вона стояла на пероні, не знаючи, чию руку тримати. Сашко жартував до останнього:
- Пиши мені щодня. Навіть якщо не маєш що сказати, просто напиши, що дихаєш! - Ігор мовчав. Просто тримав її погляд. Потім нахилився до вуха і прошепотів:
- Якщо щось трапиться… Не залишай себе!

Потяг засигналив. Вони обидва пішли. Не озираючись. І вона не побігла вслід. Бо знала, якщо побіжить, не витримає.

Повний лист Ігоря:

Кохана!

Я не знаю, чи ці рядки знайдуть тебе. Якщо так - значить, я не повернувся. Не плач, чуєш? Я хочу, щоб ти пам’ятала мене не як втрату, а як кохання. Ти була моїм небом. Єдиним небом, яке я хотів бачити. Не зірки, не висота - а твої очі, коли ти мовчала й слухала серцем. Сашко казав, що ми обидва не здамося. І ми не здаємось. Просто іноді битви забирають найкращих. Якщо він повернеться, дозволь собі бути щасливою з ним. Якщо не повернемось обоє, живи за нас обох. Ти сильна, я знаю. Я не встиг сказати тобі “люблю” так, як хотів. Але, може, якщо вдихнеш глибше , почуєш мене там, де б’ється твоє серце!

Ігор

Я більше не могла стримувати сліз. Не через трагедію. А через силу. Ця жінка - тендітна, зморщена, сидить навпроти мене, мовчки. І в її мовчанні - космос.

- Ви... пробачили їм, що залишили вас? - запитала я. Вона усміхнулась. М’яко. Без болю.

- Вони не залишили мене. Вони лишилися у мені! - І в цю мить я зрозуміла: я не просто брала інтерв’ю. Я отримала урок любові, глибший за будь-яку історію, яку колись писала. Вперше за довгий час я подумала: а кого люблю я?

Я довго сиділа в машині після інтерв’ю. Не могла завести двигун. На диктофоні - годинна розмова. На серці - сорок років чужої тиші, яка чомусь стала моєю.

Вітер грався з моїм волоссям крізь вікно. У ньому було щось схоже на той голос, який вона згадувала.

" Я летів не в небо. Я летів до дому - туди, де ти! "

Ці слова не йшли з голови.  

Я повернулась до редакції пізно.
- Ну що, цікаво було? - спитала колега, не відриваючись від монітора.
- Я… я думаю, я ще не зрозуміла, що це було.

У той же вечір я відкрила архів. Знайшла старі списки загиблих льотчиків.
Ім’я Ігоря я запам’ятала з листа. Прізвище не називалось, але в документах був один Ігор, загиблий у 1983-му. Біля нього - ще одне ім’я. Олександр. Загинули в один день. Один екіпаж. Один політ.

Я натиснула друк, навіть не замислюючись. Потрібно було щось тримати в руках.
Не для статті. Для себе. Потім я знайшла фото. Двоє усміхнених хлопців біля літака. Один - яскравий, з хохолком і трохи нахабною посмішкою. Другий - серйозний, з поглядом людини, яка бачить глибше. Я дивилась на них - і відчувала, що знаю їх. Що я, в якийсь спосіб, частина цієї історії.