Інтерв’ю

Її розбудив сон. Голос з минулого. Лист, який ніколи не приходив.  Цього ж ранку вона вирушила брати інтерв’ю у старенької жінки - єдиної, хто пам’ятає Якуба Лисевича. Льотчика, про якого в архівах майже нічого. Старенька говорила повільно. Але в її очах — щось схоже на страх. У нього були листи, що приходили ще до того, як події відбулись. Наче хтось їх писав… із майбутнього. На прощання вона простягнула їй коробку. Там - фотографія.  І… лист із підписом. Її ім’я. Хоча написаний він був… понад 80 років тому. Вдома вона відкрила листа.

 

"Ти знову прийдеш. І я знову не встигну. Але якщо цього разу - ти встигнеш першою, пам’ятай: не кожен день - твій. Але кожен дотик - наш."

 

Цей почерк. Вона бачила його уві сні.  І її ім’я згадувалось. Її, яка ще не жила в той час. Її переслідували сни. Вони ставали чіткішими.  В одному з них - чоловік, що простягає руку. Її рука відповідає, хоч вона ніколи його не знала. Але серце каже: вона знала.

Вона починає шукати Якуба в архівах. Натовпи фото. Військові списки, і раптом - знайомий погляд з газетної вирізки. Вона бачила це обличчя. Уві сні. І в дзеркалі, де її погляд - не її. У базі даних вона знаходить ім’я: Якуб Лисевич. І дівчину, яка зникла в 1941. Віра Стець. Молодша за нього. Зникла в день, коли він востаннє вилетів. Але тіло так і не знайшли. Її ім’я - теж Віра. І в дитинстві їй снився вокзал, вогонь і голос:

«Я не встиг!»

У місті проходить виставка старих фотографій. Вона йде туди випадково. Або їй так здається. Серед експозиції - фото екіпажу. І він. Чоловік з її снів.  Та раптом до неї підходить незнайомець. Молодий, але з дивним спокоєм у голосі.

- Це ваш родич?
- Ні. Тобто… не знаю!
- Дивно, але мені він також сниться. Як і ви!

Він простягає їй листа. Не відкриваючи. 
- Мені його віддали для вас. Хоч я вас не знаю.

В листі рядки, що вона вже читала у сні.

Вона тримала два жовтих конверта в руках. Один - трохи надірваний з потертим нахилом, другий - обережно складений, наче знав, що його коли-небудь знайдуть.

- Я думала, що з ними пішло все! - її голос тремтів, але в ньому не було сліз.

- Але листи... листи, вони вернули не тільки спогади, вони повернули мені тих, кого я втратила!

Я мовчала. Мені здавалось, якщо я скажу хоч слово - папір в її руках розсиплеться в попіл. Вона дістала перший лист. Папір хруснув. Чорнила розтеклись, але строки були виразні:

"Якщо ти читаеш це - значить, мене вже немає. Але знай, я полетів не в небо. Я полетів до дому - туди, де ти!"

Вона подивилась на мене - не очима, а всім своїм болем.
- Він... знав, що не вернеться. І все одно - писав мені так, наче буде чекати мене за порогом!

Другий лист вона розвернула повільно, наче боялась, що щє одне слово - і серце не витримає.

"Я чув його голос за декілька годин до вильоту. Він говорив про тебе. І я зрозумів, що ми обоє кохаємо одну й ту ж саму жінку. Якщо хтось з нас не вернеться - пообіцяй, що не будеш одна!"

Вона читала, а я… я відчувала, як щось з середині мене розривається. Вона довго мовчала, стискаючи лист у зморщених пальцях. Руки тремтіли, але не від слабкості. Вони пам’ятали дотики обох.
- Я любила кожного з них по-іншому… але однаково глибоко. Один був бурею, другий -небом після неї! - Її очі дивились у стіну, але, здавалося, вона бачила не її.

- Я не знала, кому з них скажу «так», якщо виживуть обидва. Але...!
Вона затулила рот рукою. Вдих. Видих.
- Вони забрали вибір із собою.

Мені хотілося торкнутись її плеча. Та я не мала права. Бо в цю мить, вона розмовляла з ними, не зі мною.

- А тепер... тепер я живу з цими листами так, ніби вони повернулися востаннє. Щоб сказати мені: «Живи, чуєш? Не заморожуй себе на згадці про нас!

Вона поклала обидва листи в коробку.
- Я відкрила її вперше за сорок років. Вона пахне часом, пилом... і мрією, яка не збулась!

Ця історія була не просто про втрату, вона про кохання яке продовжує жити, навіть коли тіла давно стали попелом. Вони охороняють її. Патрулюють небо вдень, зігрівають її серце вночі.

Вона одна, але не одинока. У неї є щось, що не піддіється часу-листи з неба.