Сон

Листи з неба

Містична повість про кохання, яке пам’ятає навіть те, що забуло тіло.

«Це не любов з першого погляду.
Це впізнавання з першого дотику душі.»

Сьогодні вночі до мене прийшла чиясь стара історія. Я не пам'ятаю все в дрібницях, але прокинувшись мені здалось, що я брала інтерв'ю у чудової жіночки. Її сила та мудрість, її терпіння й невтрачене бажання жити, після втрати двох їй самих дорогих людей. Я, як наче сама приймала участь в її житті, на стільки прониклась її історією.

Мова йшла про знайдених в землі два листа, я буцім-то разом з нею побачила кінчики конвертів, почала руками прибирати землю, розкопувати, авторами яких були саме ці двоє чоловіків, котрих ця жіночка втратила понад сорок років тому, свого віку. Я плакала не віря своїм очам, як і вона, побачивши такі так знайомі їй імена. Ці чоловіки написали їй останні листи перед тим, як їхні життя обірвались на фронті. Вони були льотчиками, й по обставинам війни, ширяли в небі відстоюючи життя й свободу своєї країни. Я не пам'ятаю їхню загальну історію, але ці листи, листи які знайшли, доля котрих не відома за ці сорок років, були точкою мук цієї жінки.

 Зараз їй приблизно 60 років, вона самотня. Точніше з нею два привида - попутника, котрі в денний час патрулюють небо над її головою, а з вечорами бережуть стукіт її серця, гріють залишки її живої душі, притулившись до грудної клітини в кишені її старенької блузки. І ось її історія….

Пролог
 

Вона була зовсім одна, але якщо ви придивитесь уважніше - то не зовсім.

Кожен вечір, коли сонце спускається за обрій, в її старенькому будинку на околиці міста, світиться світло лише в одній кімнаті. Там, біля вікна, сидить жіночка років шести десяти. Вона поправляє окуляри, бере до своїх тендітних але змінених часом рук, стару, протерту блузку… й обережно погладжує її ліву кишеню.

Всередині - два листа. Пожовклі, з нерівним почерком, з частками землі, пошарпані часом. Вони були знайдені випадково – пройшло вже з сорок десятків років. Чи може… не випадково?

Я була там. Не знаю, як само. Не знаю, як потрапила в цю частину чужого життя,
але я - буцімто брала в неї інтерв’ю. Чи можливо, сама проживала її спогади.
Я пам’ятаю, як ми разом побачили краєчки листівок, які виглядали з землі. Пам’ятаю, як її руки тремтіли, розкопуючи землю, як наче в кожній горсті — надія.

Листи були від них. Від двох мужніх та відважних чоловіків, яких вона нестерпно кохала все своє життя. Вони були льотчиками. Обидва - в одній війні. Обидва - улетіли в небо й не повернулись. Але перед цим … написали їй. В останній раз.