Глава 14. Медовий місяць у Карпатах

Після весілля ми не стали відкладати. Наступного ранку, 16 квітня, ми сіли в машину Дем’яна й поїхали в гори. Яремче зустріло нас свіжим повітрям і запахом сосен. Ми забронювали дерев’яну хату на околиці — майже в лісі, з видом на Говерлу в далині. Без Wi-Fi, без телевізора, тільки піч, гаряча вода з колодязя й тиша, яку чутно.

Господар, дідусь Василь, зустрів нас з широкою посмішкою й мискою свіжих вареників.

— Вітаю молодят! — сказав він, передаючи ключі. — Тут тихо. Тільки ліс шепоче. І не бійтеся — ведмеді нині сплять, а лисиці тільки дивляться.

Ми засміялися. У хаті пахло деревом, травами й димом від печі. На полиці стояла стара фотографія: молода пара в гуцульському вбранні, усміхнені, тримаються за руки. «Мої батьки, — пояснив дідусь. — П’ятдесят два роки разом. І досі кохають, як у перший день».

Ми залишилися самі. Дем’ян розпалив піч — дрова тріщали, вогонь танцював. Я вийняла шкатулку з сумки, поставила на стіл і завела. Балерина закрутилася — мелодія полинула тихо, знайомо, ніби привіт від Евеліни й Теодора.

Перші дні були як уві сні. Ми гуляли лісовими стежками — рука в руці, без годинника. Збирали проліски, слухали дзюрчання потоку. Дем’ян розповідав про дитинство: як бабуся Евеліна привозила його сюди, як вчила співати «Ой у вишневому саду» й казала: «Кохання — це не роль. Це те, що залишається, коли завіса падає».

Я розповідала про Львів: як ми з Олею лазили по дахах, як мріяли про велике кохання, яке «прийде й усе змінить». Тепер я розуміла: воно не «приходить». Воно будується — день за днем, крок за кроком.

Ввечері ми поверталися до хати, готували просту вечерю: картопля в мундирах, бринза, чай з м’яти й материнки. Потім сиділи біля печі — обійнявшись, мовчали. Іноді Дем’ян гладив мене по спині й шепотів:

— Знаєш, я ніколи не думав, що щастя може бути таким… звичайним. Без драми, без аплодисментів.

Я відповідала:

— Воно завжди було таким. Просто ми раніше шукали його на сцені.

Одного вечора пішов дощ — теплий, весняний, з громом десь далеко. Ми не ховалися. Вийшли на ґанок, стояли під дахом і дивилися, як краплі падають на землю. Дем’ян раптом підхопив мене на руки й поніс назад у хату, сміючись:

— Не хочу, щоб ти застудилася. Тепер ти моя відповідальність.

Я обхопила його шию:

— А ти — моя. Назавжди.

Тієї ночі ми вперше відчули себе справжньою сім’єю. Не закоханими, які грають у кохання. А людьми, які вирішили пройти все разом: дощ, холод, тишу, радість. Ми лежали в ліжку, слухали, як дощ стукає по даху, і я подумала: «Ось воно. Це і є «вічна балерина» — не на сцені, а в житті».

На п’ятий день ми піднялися на гору — невисоку, але з панорамою на всю долину. Вітер дув сильно, волосся розвівалося. Дем’ян дістав з рюкзака маленьку пляшку вина (ту саму, що ми взяли з Парижа) і два пластикові стаканчики.

— За нас, — сказав він. — За нашу п’єсу. За те, що вона триватиме довго. І за тих, хто прийде після нас.

Ми випили. Потім він обійняв мене й прошепотів:

— Соню… я хочу дітей. З тобою. Щоб вони знали цю мелодію. Щоб вони росли в домі, де кохання — не свято, а щоденна звичка. І щоб вони не боялися любити.

Я притулилася до нього, дивлячись на гори.

— Я теж хочу. І я не боюся. Бо з тобою — не страшно. Навіть якщо буде важко. Навіть якщо прийдуть тіні.

Ми стояли так довго, поки сонце не почало сідати — золоте, тепле, ніби благословення.

Медовий місяць закінчився через десять днів. Ми повернулися до Києва — засмаглі, щасливі, з відчуттям, що тепер усе справжнє. У машині я поклала руку на живіт — ще нічого не було видно, але маленька надія вже жила в мені. Дем’ян помітив жест і посміхнувся:

— Якщо буде дівчинка — назвемо її Евеліна?

Я кивнула:

— А якщо хлопчик — Теодор.

Він стиснув мою руку сильніше.

— Тоді наша п’єса матиме продовження.

Ми їхали додому — до нашої квартири, до нашої шкатулки, до нашого життя. І я зрозуміла: найгарніші історії не закінчуються весіллям. Вони тільки починаються.