Глава 14. Медовий місяць у Карпатах

Після весілля ми не стали чекати. Наступного ранку, 16 квітня, ми сіли в машину Дем’яна й поїхали в гори. Яремче — маленьке містечко, де ми забронювали дерев’яну хату на околиці, майже в лісі. Без Wi-Fi, без телевізора, тільки дрова в печі, гаряча вода з колодязя й вид на вершини, вкриті першим весняним туманом.

Дорогою ми майже не говорили — просто трималися за руки, слухали радіо з українськими піснями й дивилися, як змінюється пейзаж: поля → пагорби → справжні гори. Коли ми заїхали в двір хати, нас зустрів господар — дідусь Василь з сивими вусами й посмішкою, яка гріла сильніше за будь-яку піч.

— Вітаю молодят! — сказав він. — Тут тихо. Тільки ліс шепоче. І щоб ви не бійтеся — ведмеді нині сплять.

Ми засміялися. Він показав хату: дві кімнати, велика піч, дерев’яний стіл, на якому вже стояла миска з варениками й глечик молока. На полиці — старовинна вишиванка й фотографія молодої пари в гуцульському вбранні. «Мої батьки, — пояснив дідусь. — П’ятдесят років разом прожили. І досі кохають».

Ми залишилися самі. Дем’ян розпалив піч — дрова тріщали, вогонь танцював, як наша балерина в шкатулці. Я вийняла її з сумки, поставила на стіл і завела. Мелодія полинула — тиха, знайома, ніби привіт від Евеліни й Теодора.

Перші дні були як сон. Ми гуляли лісовими стежками — рука в руці, без поспіху. Збирали перші проліски, слухали, як дзюрчить потік. Дем’ян розповідав історії з дитинства: як він з бабусею приїжджав сюди на канікули, як вона вчила його співати «Ой у вишневому саду». Я розповідала про Львів — як ми з сестрою лазили по дахах, як мріяли про велике місто.

Ввечері ми поверталися до хати, готували просту вечерю: картопля в мундирах, сир з бринзою, чай з гірських трав. Потім сиділи біля печі, обійнявшись, і просто мовчали. Іноді Дем’ян гладив мене по спині й шепотів:

— Знаєш, я ніколи не думав, що щастя може бути таким тихим.

Я відповідала:

— Воно завжди було таким. Просто ми раніше не вміли слухати.

Одного вечора пішов дощ — теплий, весняний. Ми не ховалися — вийшли на ґанок, стояли під дахом і дивилися, як краплі падають на землю. Дем’ян раптом підхопив мене на руки й поніс назад у хату, сміючись:

— Не хочу, щоб ти застудилася. Тепер ти моя відповідальність.

Я обхопила його шию:

— А ти — моя.

Тієї ночі ми вперше по-справжньому відчули, що ми — сім’я. Не просто закохані. Не просто подружжя з кільцями. А двоє людей, які вирішили пройти все разом: дощ, холод, тишу, радість.

На п’ятий день ми піднялися на гору — невисоку, але з видом на всю долину. На вершині вітер дув сильно, волосся розвівалося. Дем’ян дістав з рюкзака маленьку пляшку вина (ту, що ми взяли з Парижа) і два пластикові стаканчики.

— За нас, — сказав він. — За нашу п’єсу. За те, що вона триватиме довго.

Ми випили. Потім він обійняв мене й прошепотів:

— Соню… я хочу дітей. З тобою. Щоб вони знали цю мелодію. Щоб вони знали, що кохання — це не казка, а щоденна робота. І щоденне щастя.

Я притулилася до нього, дивлячись на гори.

— Я теж хочу. І я не боюся. Бо з тобою — не страшно.

Ми стояли так довго, поки сонце не почало сідати. А потім пішли вниз — додому, до нашої хати, до нашої печі, до нашої шкатулки.

Медовий місяць закінчився через десять днів. Ми повернулися до Києва — засмаглі, щасливі, з відчуттям, що тепер усе справжнє. І з маленькою надією в серці: можливо, незабаром нас буде троє.