Глава 13. Весілля у Львові

Весна 2027-го прийшла до Львова з ароматом перших тюльпанів і мокрого каміння. Ми вирішили: весілля буде саме тут — у маленькій церкві на Краківському ринку, де колись хрестили мою маму. Ніякого великого залу, ніяких сотень гостей. Тільки найближчі: батьки, сестра Оля з чоловіком, тітка Дем’яна, кілька друзів з редакції та акторів з фестивалю. Усього — десь сорок людей.

Ранок 15 квітня почався з того, що я прокинулася в будинку батьків. Мама вже метушилася на кухні — варила каву, смажила сирники, перевіряла, чи не забули ми квіти. Тато сидів за столом у костюмі (який він не надягав з мого випускного) і бурчав: «Усе це поспіхом, як у театрі». Але очі в нього сяяли.

Я одяглася в просту білу сукню — без криноліну, без блискіток, з довгими рукавами з мережива. Волосся — розпущене, з маленькими квітами конвалії, які Оля сплела вранці. На шиї — той самий кулон-балерина, який Дем’ян подарував на Різдво.

Коли я вийшла до вітальні, мама заплакала:

— Доню… ти така схожа на мене в твоєму віці. Тільки щасливіша.

Оля обійняла мене:

— Якщо він тебе образить — я його сама приб’ю. Депутат чи не депутат.

Ми засміялися — нервово, але тепло.

Церква була маленькою, старовинною. Всередині пахло ладаном і воском. Дем’ян чекав біля вівтаря — у темно-синьому костюмі, з білою трояндою в петлиці. Коли я пішла до нього під руку з татом, він подивився так, ніби бачив мене вперше. Очі блищали — не від сліз, а від чогось глибшого.

Священник говорив просто, без зайвих слів. Ми обмінялися обітницями — не тими, що з книжки, а своїми.

Я сказала першою:

— Дем’яне, я обіцяю любити тебе не тільки в яскраві дні, коли все виходить. А й у сірі, коли ми втомлені й мовчимо. Обіцяю тримати тебе за руку, коли прийдуть старі тіні. Обіцяю писати нашу історію разом — день за днем, без поспіху. Обіцяю бути твоєю Евеліною — не на сцені, а в житті.

Він відповів, голос трохи тремтів:

— Соню, я обіцяю бути поруч — не тільки коли легко, а й коли страшно. Обіцяю зупинятися, коли ти скажеш «досить бігти». Обіцяю любити тебе так, як любив Теодор: тихо, щодня, вічно. Обіцяю, що наша п’єса не закінчиться завісою. Вона просто триватиме.

Ми наділи кільця — прості, золоті, без каменів. Священник благословив нас, і залунало «Отче наш» — тихо, але всі співали разом.

Після церкви ми пішли до батьківського двору — там накрили стіл під старою грушею. Кутя, вареники з вишнями, голубці, узвар, мамині коржики з медом. Гості співали колядки (хоч і не Різдво — просто так, бо душа просила). Дем’ян узяв гітару (виявилося, він уміє грати), і ми співали «Щедрик», «Добрий вечір тобі», навіть «Ой у лузі червона калина» — сміялися, обіймалися.

Ввечері, коли гості розійшлися, ми з Дем’яном вийшли на вулицю. Місто світилося вогнями, повітря було прохолодним, але теплим від наших рук. Ми пішли до Ринку — повільно, без поспіху. Зупинилися біля фонтану, де колись гуляли як друзі.

Він обійняв мене ззаду, поклав підборіддя на моє плече.

— Тепер офіційно — моя дружина.

Я повернулася, подивилася йому в очі.

— А ти — мій чоловік. І це не роль. Це назавжди.

Ми поцілувалися — під вогнями Львова, під тихий шум міста. У сумці в мене лежала шкатулка — ми взяли її з собою, як талісман. Я завела її прямо на вулиці — балерина закрутилася, мелодія полинула в ніч.

— Наше продовження, — прошепотіла я.

Він кивнув.

— І воно буде довгим.

Медовий місяць ми вирішили провести в Карпатах — маленька хата в Яремче, без інтернету, без телефонів. Тільки ми, гори, ліс і тиша. Але це вже інша глава.

Тієї ночі, повернувшись до батьківського дому, ми заснули в моїй старій кімнаті — обійнявшись, з кільцями на пальцях і посмішками на обличчях. І я подумала: іноді найгарніші п’єси пишуть не драматурги. Їх пишуть двоє людей, які просто вирішили бути разом — щодня, щогодини, щомиті.