Глава 8. Париж — місто, де все почалося

Вересень 2026-го. Ми прилетіли до Парижа раннім ранком, коли місто ще не прокинулося повністю. Повітря пахло свіжими круасанами, кавою й вологою після нічної зливи. Дем’ян тримав мене за руку в аеропорту, ніби боявся, що я зникну в натовпі.

— Готова? — запитав він, коли ми сіли в таксі.

— Ні, — чесно відповіла я. — Але дуже хочу.

Готель на Монпарнасі, про який писала Евеліна, ми знайшли за годину. Маленький, непомітний, з облупленою фасадною фарбою й квітучими горщиками на балконах. Власниця — літня француженка з яскравою помадою — спочатку нічого не зрозуміла, коли ми показали їй скан листа. Але коли Дем’ян пояснив: «Це про мою бабусю, актрису Евеліну Валевську», її очі розширилися.

— О, так… Я пам’ятаю. Вона жила тут кілька місяців у 60-х. З французьким актором. Вони завжди просили номер з видом на сад. І вона залишила коробку на горищі — сказала: «Якщо хтось прийде й запитає про п’єсу, віддайте».

Ми піднялися на горище разом з нею. Там пахло пилом, старим деревом і забутим часом. Власниця витягла з-під старого комода металеву коробку — просту, без прикрас, лише з вигравіюваним серцем. Всередині — рукопис. Тонка пачка аркушів, перев’язана стрічкою. На першій сторінці: «Вічна балерина. П’єса в трьох актах. Евеліна Валевська та Теодор Сульшер. Для тих, хто не боїться любити вічно».

Дем’ян тримав рукопис, ніби то була реліквія. Я читала перші рядки вголос — французькою, потім перекладала українською. Це була історія про акторку й актора, які грають кохання на сцені все життя, але справжнє кохання починається, коли завіса падає востаннє. Кінець відкритий: вони йдуть разом у невідомість, тримаючись за руки, а на сцені залишається балерина, що крутиться під музику.

Ми сиділи на підлозі горища, читали й плакали — тихо, без слів. Власниця принесла нам вина й сиру, сказала: «Це не просто п’єса. Це їхнє життя. Збережіть».

Того вечора ми гуляли Парижем — як вони колись. Пройшли повз Ейфелеву вежу (взимку вона була такою ж, як у їхніх спогадах), посиділи в маленькому кафе на Сен-Жермен, де Дем’ян замовив те саме вино, яке вони пили. Він тримав мою руку під столом і сказав:

— Знаєш, я думав, що приїду сюди за п’єсою. А знайшов… нас. Те, як ми можемо бути разом.

Я притулилася до нього, дивлячись на вогні міста.

— Ми зіграємо її. У Києві. На тій самій сцені. І запросимо всіх — батьків, друзів, акторів. Щоб вони побачили, що кохання не старіє.

Він поцілував мене — повільно, ніби це був перший раз.

— А потім напишемо продовження. Своє.

Ми повернулися в готель пізно вночі. Я завела шкатулку (взяли її з собою — як талісман), балерина закрутилася. Дем’ян обійняв мене ззаду й прошепотів:

— Дякую, що ти зі мною. Дякую, що ти — моя Евеліна.

Я засміялася крізь сльози:

— А ти — мій Теодор. Тільки без французького акценту.

Ми заснули, обійнявшись, а за вікном Париж тихо дихав. П’єса лежала на тумбочці — як обіцянка. Як продовження.