Глава 7. Фестиваль і перші оплески

Серпень 2026-го видався спекотним, але вечори в будинку культури були прохолодними — старі стіни ще пам’ятали, як тримати прохолоду. Фестиваль стартував 15 серпня — скромно, без червоної доріжки, без зірок на обкладинках. Просто оголошення в соцмережах, постери на Подолі й стаття в нашій газеті, яку я написала з душею.

Перший вечір — «Спогади на сцені». Актори-аматори й кілька професійних зіграли уривки з класичних п’єс, де колись грала Евеліна. Дем’ян вийшов на сцену в останньому відділенні — не як депутат, а як онук. Він прочитав один із листів Теодора, той самий, перший, який я знайшла в шкатулці. Голос тремтів, але тримався. Зал мовчав так, ніби боявся дихати. Коли він закінчив, оплески були тихими, але довгими — як теплий дощ після спеки.

Я сиділа в першому ряду, тримала в руках програмку й відчувала, як горло стискає. Це був не просто фестиваль. Це був їхній повернення додому.

Після виступу ми з Дем’яном стояли за кулісами. Він був мокрий від поту, але очі горіли.

— Вони прийшли, Соню. Не на політику, не на благодійність. На історію.

Я обійняла його, не зважаючи на те, що навколо бігали волонтери.

— Ти повернув її голос. І його теж.

Другий вечір — «Молоді голоси». Студенти театральних вишів грали сучасні інтерпретації класики. Одна дівчина, років двадцяти, вийшла на сцену в простій білій сукні й прочитала уривок з листа Евеліни — той, де вона писала про Париж. Голос у неї був такий чистий, що я заплакала. Дем’ян стиснув мою руку так сильно, що стало боляче, але я не відсмикнулася.

Третій вечір — кульмінація. Ми вирішили не грати повну п’єсу (бо оригіналу ще не знайшли), а показати уривок, який Дем’ян склав сам: діалог між Евеліною й Теодором, складений з їхніх листів. Ролі виконали двоє акторів — молода пара, яка щойно закінчила консерваторію. Коли вони промовили останні слова: «Моя любов до тебе вічна, як музика…», зал вибухнув оплесками. Люди вставали, свистіли, хтось навіть кричав «Браво!».

Після вистави ми вийшли на вулицю — повітря пахло квітами й кавою з сусідньої кав’ярні. Дем’ян обійняв мене за талію.

— Це не кінець, — сказав він. — Це тільки початок. Тепер ми маємо поїхати до Парижа. Знайти ту п’єсу. І зіграти її тут, на цій сцені.

Я кивнула, дивлячись на зірки над Подолом.

— Разом.

Тієї ночі ми повернулися додому пізно. Я завела шкатулку — балерина закрутилася, мелодія полинула. Дем’ян підійшов ззаду, поцілував у шию.

— Дякую, що ти знайшла ті листи. Дякую, що знайшла мене.

Я повернулася, подивилася йому в очі.

— Дякую, що ти повірив, що я можу бути частиною цього.

Ми заснули, обійнявшись, а за вікном Київ тихо дихав літньою ніччю. Фестиваль закінчився, але щось у нас тільки починалося — щось більше, ніж кохання. Щось схоже на спадщину.