Глава 3. Початок «назавжди»

Дем’ян стояв посеред вітальні, тримаючи в руках ключ від своєї квартири — ніби це був не просто шматок металу, а щось набагато важливіше. Я все ще сиділа на дивані, обіймаючи коліна, і намагалася осмислити те, що щойно почула.

— Ти серйозно? — запитала я тихо, ніби боялася, що слова розсиплються, якщо сказати голосніше.

Він кивнув, сів поруч і взяв мою руку в свою.

— Серйозніше не буває. Я не хочу, щоб ти поверталася в ту квартиру, де все починалося з самотності. Я хочу, щоб ти прокидалася тут, щоб твої речі були в шафі поруч з моїми, щоб ми разом варили каву вранці й сперечалися, чия черга мити посуд. Я хочу, Соню, щоб це стало нашим домом. Не моїм. Нашим.

Я відчула, як сльози котяться по щоках — не від смутку, а від того, що вперше за довгий час не боялася повірити в щастя.

— А якщо я буду хропіти? Чи розкидати шкарпетки? Чи захочу дивитися мелодрами, коли ти хочеш футбол?

Він засміявся — тихо, тепло, тим сміхом, від якого в мене завжди тануло всередині.

— Тоді я куплю беруші. І кошик для шкарпеток. І терпітиму твої мелодрами, бо ти терпітимеш мої нічні дзвінки від спонсорів.

Я притулилася до нього, вдихаючи знайомий запах його светра — суміш парфумів і зимового повітря.

— Добре. Я згодна. Але з однією умовою.

— Якою?

— Ми поставимо шкатулку в спальні. Щоб щоранку вона грала. Як нагадування, що кохання може тривати довго. Дуже довго.

Він поцілував мене в маківку.

— Угода.

Наступні дні були схожі на сон, який не хочеться закінчувати. Ми возили мої речі маленькими партіями — коробки з книгами, одяг, ту саму стару лампу з абажуром у квіточках, яку я привезла з гуртожитку. Дем’ян жартував: «Ти везеш цілу бібліотеку, а я думав, що ти тільки ноутбук і зубну щітку маєш». Я сміялася й відповідала: «Це не бібліотека. Це мої якорі. Щоб не забути, хто я».

Перший спільний вечір у новій (тепер уже нашій) квартирі ми провели без зайвих слів. Замовили піцу, ввімкнули стару платівку з колядками (Дем’ян знайшов її в коморі бабусі), і просто лежали на дивані, дивлячись, як за вікном падає сніг. Я поклала голову йому на груди, слухала, як б’ється серце — рівно, спокійно, ніби завжди так і було.

— Знаєш, — прошепотіла я, — я довго думала, що після Олега більше ніколи не зможу отак лежати з кимось. Що серце просто закрилося.

Він погладив мене по волоссю.

— Воно не закрилося. Воно чекало. На правильну людину. На правильний момент.

Я підвела голову й подивилася йому в очі — сині, глибокі, як зимове небо.

— А ти? Ти не боїшся, що я… зламаюся знову?

— Боюся, — відповів він чесно. — Але ще більше боюся, що ми не спробуємо. Я не обіцяю ідеальне життя. Але обіцяю бути поруч. У погані дні, у хороші, у нудні й у казкові.

Ми поцілувалися — повільно, ніби мали весь час світу. А потім я встала, підійшла до полиці, де вже стояла музична шкатулка, і завела її. Балерина закрутилася, мелодія полинула тихо, ніжно.

— Це наш саундтрек, — сказала я.

Дем’ян підвівся, обійняв мене ззаду й поклав підборіддя на моє плече.

— І наш початок. Не «до і після». Просто «відтепер».

За вікном сніг падав безупинно, а в кімнаті було тепло. Тепло від нього, від мене, від нас. І я зрозуміла: іноді дива не падають з неба. Іноді вони просто заходять у твоє життя, беруть тебе за руку й кажуть: «Ходімо додому».