Глава 2

Стаття вийшла яскравою й теплою. Ніч перед Різдвом наші предки спершу вечеряли в колі родини, а потім молодь збиралася на ворожіння та колядки. Усю ніч колядники ходили від хати до хати, несучи господарям радісну звістку: «Христос народився!»

Ввечері я ледь впізнала себе в дзеркалі. Довгі русяві локони струменіли по плечах, великі сірі очі підкреслили тіні, а смаглява шкіра додавала образу родзинку. Востаннє глянула на себе — давно не бачила такого блиску в очах. Здається, у Києві я взагалі нікуди не виходила з хлопцем. Кілька невдалих спроб у гуртожитку можна не рахувати.

На вулиці чекало таксі. Сіла, назвала адресу — і ми поїхали. За вікном мерехтіли ліхтарі, великі пухнасті сніжинки тихо падали на землю.

У ресторані панувала приємна тиша, лунала тиха музика. Дем’ян зустрів мене біля входу.

— Привіт. Чудово виглядаєш, Соню… Вибач, не зміг заїхати по тебе — робота.

— Привіт, Дем’яне. Все нормально, нічого страшного.

Нас провели на другий поверх, до столика біля вікна. Звідти все місто лежало як на долоні — мерехтливе, казкове.

Дем’ян замовив французьке шампанське, ми вибрали м’ясо в незвичайному соусі й два різні салати на свій смак. Після третього келиха він осмілів і запросив мене на танець.

Ми танцювали, тремтячи, ледь рухаючись у такт музиці. Не відводили поглядів одне від одного. Усередині кожного вирувала ціла буря. Наприкінці танцю Дем’ян подякував і поцілував мене — спочатку несміливо, а потім поцілунок став глибшим, пристраснішим.

Додому їхала в його машині — усе навколо пахло ним. Біля мого будинку ми ще довго цілувалися, як підлітки, не натішившись.

Вранці кур’єр приніс величезний букет рожевих півоній. Звідки він дізнався, що це мої улюблені квіти, залишилося загадкою…

За тиждень ми бачилися п’ять разів. Новий рік зустрічали разом. Усе це нагадувало новорічну казку.

Я лежала в ліжку, коли подзвонила мама й нагадала: я обіцяла приїхати на Різдво.

Подзвонила Дем’яну, щоб попередити, що мене не буде два тижні. Але не так сталося. Він категорично відмовився відпустити мене саму до Львова.

За два дні ми мчали його позашляховиком засніженою трасою, а в салоні тихо лунали колядки.

Львів перетворився на одну велику казку: святкові вогні, люди, що колядують. Усе це повернуло мене в дитинство.

У будинку батьків нічого не змінилося, крім кольору стін. Мама спершу завмерла, побачивши мене з Дем’яном, але за годину вони вже розмовляли так, ніби знайомі все життя.

Святвечір провели в родинному колі. А на Різдво родичі заходили по черзі — всі хотіли подивитися на Дем’яна.

Два тижні пролетіли миттєво. Назад до Києва їхали в тиші. Я думала: що буде з нами далі? За ці три тижні я так звикла до нього, що стало страшно…

По дорозі заснула. Прокинулася — ми вже заїжджали на підземний паркінг.

— Де ми? — спросоння, не розуміючи.

— У Києві, — спокійно відповів Дем’ян.

— Я хочу додому…

— Ти вдома.

Я подивилася на нього — обличчя розпливалося в теплій усмішці.

— Хочу, щоб ти жила зі мною, Соню. Переїдеш до мене?

— А всі мої речі?

— То ти згодна?

— Так… Так, я згодна. Але в якості кого я тут житиму?

— У якості моєї дівчини…

З ним було так спокійно, так правильно — ніби все життя саме до цього йшло. Я відчула: знайшла свою людину. Більше нічого не треба. Земля зупинилася — є тільки ми. Я так довго йшла до цього щастя, що тепер триматимуся за нього обома руками. Ніхто не відбере. Воно моє. Мною вистраждане.