Глава 1

Вдома мене чекала пуста квартира, ще повна мотлоху. Запах старих книжок змішувався з ароматом кави в моїх руках. Я сіла з пачкою пожовклих листів — вони розповідали історію великого кохання Евеліни Валевської та, як я дізналася з інтернету, її партнера по сцені, французького актора Теодора Сульшера.

Наступний лист починався з прохання про зустріч.

> Дорога Евеліно!  
> Днями я дізнався, що наш театр гастролюватиме в Україні. Я живу надією знову побачити Вас. Буду безмежно щасливий, якщо Ви завітаєте на мій виступ.  
> Назавжди Ваш, Теодор.

На папері чітко виднілися висохлі краплі сліз. Я знову заснула з листом у руках. Прокинулася — за вікном хуртовина. Вітер завивав, сніг мело так, що нічого не видно.

Наступного ранку вулиці завалило кучугурами. Двірники не встигали. У редакцію я прийшла одна — решта або не змогли дістатися, або працювали з дому, або просто відпочивали.

Десь о десятій подзвонив Петро Іванович:  
— Соню, пиши статтю на головну. Терміново.

Я просиділа цілий день — жодної ідеї. Навіть тему не могла придумати.

Поверталася додому без настрою. Навіть продавчиня в магазині, де я завжди беру продукти, запитала:  
— Соню, де твій святковий настрій?

Вдома розігріла вчорашній гуляш, заварила каву. І раптом прийшла ідея: а що, як написати про кохання Евеліни Валевської? Почала шукати родичів в інтернеті — хтось же має дати дозвіл на публікацію листів. Квартиру я знімала через агентство, тож нічого не знала.

Яке ж було моє здивування, коли Google видав фото молодого, дуже знайомого депутата-філантропа — Дем’яна Дмитровича Наливайка!

У сумці ще валялася його візитка — я збиралася викинути. Була чверть на п’яту вечора. Я набирала номер кілька разів і відразу скидала. Але пальці самі натиснули виклик. Пішли гудки…

— Алло, — впевнений чоловічий голос.

— Доброго вечора… Ви, напевно, мене не пам’ятаєте, — я ледь впізнала свій власний голос.

— Хто це? Що вам потрібно? — роздратовано.

— Я Соня, журналістка… Ми вчора вечеряли разом…

— І що вам від мене потрібно, Соня-журналістко?

— Я хотіла… опублікувати листи Евеліни Валевської і Теодора Сульшера…

На тому кінці — важке дихання.

— Звідки вони у вас?

— Я живу в її квартирі…

— Можна я приїду?

— Так, але… — не встигла договорити, як він кинув слухавку.

Озирнулася — бардак! О Боже, сюди приїде депутат, а в мене хаос! Почала шалено прибирати. Закінчила, встигла навіть у душ. Дзвінок у двері. Тремтячими руками відчинила.

На порозі — Дем’ян. У синіх джинсах, в’язаному светрі й бежевому пальто — ніби зійшов з реклами Hollister чи Hallmark-фільму.

— Доброго вечора. Не заважаю?

— Доброго… Проходьте.

— То це ви живете в квартирі моєї бабусі?

— Можете називати мене просто Соня…

— Тоді й ви мене — Дем’ян, — він скинув пальто й по-хазяйськи пройшов на кухню.

— Чаю?

— Будь ласка.

Я на ватяних ногах, у старому спортивному костюмі, пішла ставити чайник.

— Тут нічого не змінилося… — тихо сказав він.

— Я недавно переїхала з гуртожитку…

— Можна побачити листи?

— Звичайно, — я принесла стопку. У Дем’яна, здається, навіть руки затремтіли, коли він їх брав.

Ми читали всю ніч. Лише коли за вікном посвітліло, дочитали останній. Дем’ян забрав оригінали, але дозволив сфотографувати й опублікувати. Це була історія кохання його бабусі й дідуся, який помер десять років тому, а бабуся — лише три. Прізвище він змінив на благозвучніше, тому я й не здогадалася, що Дем’ян — онук Евеліни Валевської та Теодора Сульшера. Усе життя вони гастролювали театрами України й Європи, граючи закоханих на сцені — і в житті.

Домовилися зустрітися в ресторані через тиждень — після виходу моєї статті.

Дем’ян пішов. Я ще довго лежала, вдихаючи запах його парфумів, що осів у всій квартирі.

Вранці знову хуртовина. Подзвонила начальству — вирішила залишитися вдома. Краще, ніж блукати порожнім офісом.

Сіла за ноутбук. Руки самі знайшли потрібні слова. Текст написався ніби сам. Додала фото листів і портрет Евеліни.

За вікном кружляв сніг. Так хотілося забути минуле й знову стати тією дівчинкою, яка вірить у дива.

Ввечері відправила статтю на редагування й лягла спати.

Ще три дні — і Новий рік. В офісі планують корпоратив, але нас лише двадцять — нічого грандіозного.

Вранці, як завжди, о сьомій. Кава, канапка з ковбасою, душ — щоб прокинутися.

Сьогодні пішла на роботу. Дороги розчистили, половина людей уже в офісі.

Біля обіду покликав Петро Іванович. Я трохи нервувала — раптом стаття не сподобається, доведеться переписувати…

Але щойно переступила поріг кабінету, посипалися похвали:

— Соню, як ти відкопала стільки про Дем’яна Наливайка? Досі ніхто не міг дізнатися про їхню родину й крихти!

— Щасливий збіг обставин… — загадково відповіла я.

— Це буде сенсація! Уже сьогодні запускаю рекламу номера. Перед Новим роком — саме те, продажі підскочать!

Я тихенько вийшла в коридор, поки головний носився й планував інтерв’ю з депутатом та його колегами.

Вдома подзвонила батькам. Так рада була почути рідні голоси. Мама запросила на Різдво — і, як не дивно, я погодилася.

Завтра виходить стаття. Дем’ян скинув локацію ресторану. А мені нічого одягнути…

Вранці першим ділом побігла в магазин. Яскраво-зелена шовкова сукня лягла, як друга шкіра. Після двох годин примірок я була щаслива. Туфлі — замшеві, чорні.

Після обіду забігла в редакцію. Дали нове завдання: стаття про те, як колись святкували ніч перед Різдвом, і паралелі з сьогоднішнім днем.