Пролог

Соня не любила свят. Від батьків вона давно переїхала до столиці й жила спокійним життям відлюдниці. Робота журналістки змушувала спілкуватися з людьми, але простого, щирого людського тепла їй завжди бракувало. Хоч квартира була майже в центрі, крім роботи та кількох блогів Соня нічого не бачила. Видавництво — через дорогу.

Скоро Новий рік. У дитинстві я обожнювала різдвяні свята: запах мандарин і хвої в повітрі, магія очікування. Але один випадок розділив життя на «до» і «після».

Якось ми зібралися веселою компанією відсвяткувати Новий рік. Мій хлопець Олег і подруга Олена поїхали в супермаркет по продукти — і не повернулися. За кілька годин ми дізналися: їх збив п’яний водій біля самого магазину, на пішохідному переході. Він навіть не зупинився. Поліцейські три години ганялися за ним містом, а через кілька днів його відпустили — син прокурора, справу зам’яли «за браком доказів». Я не могла залишатися в тому місті поруч із убивцею. Поїхала шукати щастя в столицю. Спочатку університет, потім робота в газеті.

У квартирі повно мотлоху. Сьогодні я нарешті вирішила навести лад. Купа одягу від попередньої господині — деякі речі нові, з бірками. Мабуть, берегла на особливий випадок гранатову сукню. Не дочекалася… Померла.

Відкладене життя «на потім»…

Від сусідки я випадково дізналася: бабуся, яка жила тут раніше, була відомою актрисою. А потім про неї забули — так і доживала віку з двома котами. Після її смерті коти загадково зникли.

Одяг я попакувала в два великі пакети: один — на сміття, другий — нужденним. Нещодавно в дворі з’явився бак для такого. Книги й плакати зібрала в коробки й поставила в комору. А в глибині старого різьбленого комода знайшла музичну шкатулку з балериною, що крутиться. На ній напис: «Моя любов до тебе вічна, як музика… Е. від Т.»

У шухляді ще кілька пожовклих листів, перев’язаних рожевою стрічкою. Вирішила не викидати — прочитаю ввечері. Відкрила перший…

> Дорога Евеліно!  
> Пишу Вам, але не знаю, чи пам’ятаєте мене. Ті години, проведені з Вами в Парижі на гастролях, я згадуватиму завжди. Ви — моє світло в кінці тунелю, спогади про Вас зігрівають душу довгими зимовими вечорами.  
> Назавжди Ваш, Теодор

Після листа я заснула — і вперше за довгий час приснився не Олег, а Париж. Ніби в старому кіно: плаття з рюшами, зимова Ейфелева вежа, приємний чоловічий голос. Ми гуляли, розмовляли — так затишно, спокійно, тепло на душі. Тільки обличчя, на жаль, так і не побачила…

Наступного дня на роботі все кипіло. Я писала статтю про дитячі листи до Святого Миколая. Як чудово бути дитиною й вірити в казку! Згадала, як ми з сестрою Олею чекали на Миколая, писали листи, носили на пошту, а батьки довго нервували, що ми не хочемо розповідати, чого просимо.

В офісі вже давно стоїть прикрашена ялинка, скрізь мішура, хтось увімкнув новорічні пісні. У кутку — коробки з подарунками для дитячого будинку. Їх сьогодні маємо відвезти після обіду.

— Соню, може, поїдеш замість мене? У мене гості, ювілей — сорок п’ять, — попросила головний бухгалтер Любов Василівна. Жінці за сорок, але виглядає на тридцять п’ять — сучасна косметологія творить дива.

— Добре… — неохоче погодилася я.

Водій Микола відвіз нас із головним редактором Петром Івановичем до будівлі, більше схожої на тюрму: сірі стіни, грати на вікнах. Назустріч вийшла директорка Лариса Володимирівна — огрядна жінка під шістдесят, з яскравою червоною помадою, жовтими зубами й кривою штучною усмішкою. Пшеничне, перепалене фарбою волосся, темно-бордове плаття з блискітками, туфлі в тон.

Усередині все так само: обдерта синя фарба, голубі стіни. Нас провели до великого залу з імпровізованою сценою. Діти чудово зіграли сцену народження Ісуса Христа. На спектакль зібралися кілька місцевих підприємців і головний гість, навколо якого всі скакали, — молодий чоловік років тридцяти в дорогому костюмі, депутат Дем’ян Дмитрович Наливайко. Він і справді виглядав, як із обкладинки модного журналу.

Після виступу нас запросили до ресторану. Я почувалася незручно в своїй розтягнутій трикотажній сукні оливкового кольору й коричневих чоботях серед цих дам із зачісками й накачаними губами. У свої двадцять п’ять я виглядала на всі тридцять, а може, й більше…

Сіла в кутку, сподіваючись, що мене не помітять до кінця вечора. Але так вийшло, що Дем’яна Дмитровича підсунули саме до мене. Його терпкий парфум п’янив. Я тремтіла, як школярка на екзамені. Коли запитали, що я думаю про новий благодійний фонд «Мрія», відбулася загальними фразами.

До кінця вечора ми розбилися на пари: директорка щось емоційно обговорювала з нашим редактором, а я з депутатом, здається, знайшла спільну мову. Виявилося, він фінансує відновлення старих замків і навіть створив для цього фонд «Віднови історію».

Додому їхала щасливою — наче поспілкувалася зі старими добрими друзями.