.

У вік цифрових технологій досить дивно звучить: 

«Отримати листа з дому». 

Не повідомлення, що приходить миттєво, а саме лист. Той, що ти можеш взяти до рук. Відчути його дотик. Тепло руки, що його писала. І аромат. Аромат людини, часу й місця. 

Тут це все відчувається в тисячу разів сильніше. Серед пилу доріг. Багнюки окопів та постійної канонади звуків. 

Між цими рядками завжди є ще одне життя. 

Кип’яток у чайнику, що свистить занадто голосно. Крихти хліба на столі, які ніхто не витер. Забута чашка з холодною кавою. Багнюка на килимку від собачих лап, що щойно прийшов з прогулянки. У домі речі завжди трохи недбалі — бо там живуть, а не виживають. 

А тут — кожна річ має значення. Навіть папір. Особливо папір. 

Тонкий аромат її улюблених парфумів, що змішався з ароматом мандаринів, які вона перед цим чистила дітям. Увесь папір просякнутий цим. А може, навіть десь лишився дитячий відбиток пальчика. 

Чи може папір пахне машинним маслом і весь у плямах. Бо він перед цим ремонтував машину, як ви завжди робили це вдвох. 

Чи це терпкий запах мила, яким вона мила твою голову в дитинстві. Та хрусткий смак обжареного хліба, що давала потім. 

Тут пахне інакше. Гарячим металом. Сирістю. Старими дошками, що давно мали б розсипатися. Запахи не обіцяють нічого доброго. Вони лише попереджають. 

Тому той аромат — парфумів, мандаринів, дому — не просто пам’ять. Він доказ, що колись існувало інше повітря. І ти вдихаєш сам папір, що затамував для тебе мить. 

І бачиш її в червоній сукні чи золотій, отій, що їй так пасує. Вона сидить і пише листа. Закусюючи до болю губи, від чого вони стають ще червонішими. Десь трохи подалі бігають діти, святково одягнені. Ти бачиш усе це й відчуваєш, ніби й ти є там, поруч із ними. 

Ти бачиш її — а потім кліпаєш, і перед очима знову брезент, темрява, тліючий недопалок у чужих пальцях. 

І ти вчишся жити між цими двома картинками. Не з’їхати з глузду. Не переплутати, де ти насправді. 

А може, ти знову в гаражі. Просто подаєш батькові інструменти. 

Ти бачиш усе це й відчуваєш, ніби й ти є там, поруч із ними. Продовжуєш жити зовсім іншим життям. 

Їси перлову кашу, а вона смакує тобі домашніми грінками з часником та салом. 

Ти повільно торкаєшся чорнила, повторюючи кожну літеру в повітрі. І сам пишеш цього листа разом із нею. 

Ти перечитуєш його кілька разів, знову й знову. Ти буквально завчаєш його напам’ять. Затавровуєш на серці, бо аркуш такий ніжний та недовговічний. 

Він міцний, ай одночасно найтонкіша твоя броня. Тут броня важить багато. Вона тисне на плечі, натирає, заважає дихати. Її можна пробити. А цей папір — ні. Він не захищає тіло. Він тримає тебе цілісним усередині. 

Ти цілуєш лист так, ніби ти цілуєш її. І ховаєш у найнадійніше місце під плитоноску, ближче до серця. І тримаєш його там. Відтворюючи кожне слово по пам’яті. Бо кожне те слово важливе. Навіть якщо то повідомлення, що кран у кухні полагодили, а в малого випав молочний зуб, чи сусідська кицька народила кошенят і сховала їх на вашому подвір’ї. Там немає пафосних фраз і пустих обіцянок. 

Іноді ти дістаєш лист не тому, що страшно. А тому, що надто тихо. Тиша тут теж небезпечна. Вона змушує думати. А думки без дому — смертельні. 

Та бувають моменти, коли ти дістаєш саме цей папірець. Бо він додає тобі сили, він потужніший за будь-що. Він частинка дому й фрагмент життя, єдиний, що має сенс.

 Коли навколо хаос і морок, коли поруч тебе смерть, що вже давно стала твоїм побратимом. Ти тримаєш у руці цей папірець, потертий, вицвілий, на якому вже зникли букви та цілі слова від поту. 

Він талісман, він оберіг, він твій малий Всесвіт. 

Ви ніколи не питаєте одне одного про це. Тут не заведено торкатися чужих оберегів.

Бо якщо він зламається — людина ламається разом із ним. 

І не дай Боже, якщо ти не маєш такого папірця. То провал, майже такий, ніби ти не маєш взагалі броні. Ніби ти йдеш мінним полем наосліп, розраховуючи тільки на вдачу. 

Цей папірець рятує життя, зупиняє кров у ранах, діє як найкраще знеболююче у світі. Бо він твоя ниточка з самим життям. З домом та рідними. Він важливіший за будь-які документи. Бо він єдине справжнє, за що ти тримаєшся на цій війні. 

СМС — не має ваги. Його не сховаєш під серцем. Воно не шарудить уночі. Не залишає слідів на шкірі. Воно просто зникає. Так, як зникають люди. 

І я не мав такого листа, коли йшов у свій останній бій. 

Лише коротке СМС: «Я більше не можу чекати». Холодне й пусте. 

Що зникло разом із телефоном, коли він розбився. 

І мій Всесвіт розбився разом з тим телефоном. Розлетівся на тисячі друзок. 

Багато з них навічно так і лишилися там, десь в окопах на безіменній позиції. В серцях побратимів, що зупинилися навічно. У тому багряному полум’ї світанку, що й досі стоїть перед очима. У чужих голосах, що говорять до мене, та я їх уже не чую. Бо я так само розділений на шматки, і мене вже не зібрати докупи. 

Як я вижив, і досі для мене загадка, яку я не розгадаю й за тисячу років. 

Можливо, я вижив не тому, що мав вижити. А тому, що хтось інший мав листа. І він його тримав. А я — ні. 

Чому посеред усіх, хто мав свої листи, вижив я, лише я. Який не мав нічого. Лихий жарт долі. Насмішка. 

І не кажіть мені про великий план. Його просто не існує.

Чи може, я вижив, щоб написати саме цього листа…

Плейлист до твору:

1. Океан Ельзи — "Квіти мінних зон" 
2. KOLA — "Люди" 
3. Антитіла — "Фортеця Бахмут"
4. Aerosmith — "I Don't Want to Miss a Thing" 

Повний чи частковий передрук тільки з дозволу автора.