Розділ 1. Лист, який ніколи не мав адресата

Дощ почався ще до світанку.

Анна прокинулася від тихого стукоту крапель по шибці й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. У кімнаті було напівтемно. За вікном місто тільки починало прокидатися, а сіре небо здавалося продовженням ночі.

Вона заплющила очі й спробувала знову заснути.

Не вийшло.

Сьогодні був один із тих днів, коли минуле приходило без запрошення.

Анна повільно сіла на ліжку, накинула на плечі светр і підійшла до вікна. Скло було холодним. Вона торкнулася його кінчиками пальців і подивилася вниз.

На вулиці поспішали люди з парасольками. Автомобілі залишали на мокрому асфальті довгі відблиски фар. Хтось біг до автобуса, прикриваючи голову сумкою, а біля кав'ярні навпроти вже світилися теплі жовті вікна.

Звичайний ранок.

Звичайне місто.

Звичайний день.

Принаймні так мало здаватися.

Анна відійшла від вікна й подивилася на годинник.

07:12.

Вона мала бути на роботі о дев'ятій.

Часу було достатньо.

На столі лежав блокнот, який вона не відкривала вже кілька тижнів. Поруч — олівець, гумка і чашка з давно охололим чаєм, який вона забула ще вчора ввечері.

Анна взяла блокнот.

Вона не знала навіщо.

Просто взяла.

Провела пальцями по твердій обкладинці й на мить завмерла.

На першій сторінці не було нічого особливого.

Тільки дата.

17 вересня.

Анна дивилася на неї довше, ніж потрібно.

Потім закрила блокнот.

— Ні, — тихо сказала вона сама собі.

Сьогодні вона не буде про це думати.

Не буде згадувати.

Не буде повертатися назад.

Принаймні до вечора.

Вона пішла на кухню, поставила чайник і відкрила холодильник.

— Треба купити молоко, — пробурмотіла вона.

Це була хороша думка.

Проста.

Зрозуміла.

Такі думки Анна любила найбільше.

Вони не вимагали відповідей.

О дев'ятій без десяти Анна вже стояла біля невеликої книгарні в центрі міста.

Над дверима висіла темно-зелена вивіска «Сторінка». Їй завжди подобалося це місце. Тут пахло папером, кавою та деревом. У крамниці майже ніколи не було надто гучно, а книги стояли на полицях так, ніби кожна з них чекала саме на свого читача.

Анна працювала тут майже два роки.

Вона була і продавчинею, і консультанткою, і людиною, яка знала, де лежить кожна книжка.

А ще вона іноді малювала ілюстрації для місцевих авторів.

— Ти сьогодні рано, — сказала Марта, щойно Анна зайшла.

Марта була власницею книгарні — жінкою близько сорока років із коротким каштановим волоссям і звичкою завжди тримати в руках чашку кави.

— Я завжди приходжу рано.

— Ні. Ти завжди приходиш рівно о дев'ятій.

Анна зняла пальто.

— Значить, сьогодні вирішила здивувати тебе.

Марта примружилася.

— Ти виглядаєш так, ніби не спала.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я зрозуміла.

Марта усміхнулася й повернулася до каси.

— До речі, сьогодні привезуть нові книги. Їх треба буде розставити.

— Добре.

— І ще...

Марта раптом замовкла.

Анна подивилася на неї.

— Що?

— Нічого.

— Марто.

— Просто подумала, що ти сьогодні якась задумлива.

Анна знизала плечима.

— Дощ.

— Ти не любиш дощ?

— Навпаки.

— Тоді що?

Анна усміхнулася.

— Іноді дощ нагадує мені речі, про які я не хочу згадувати.

Марта нічого не відповіла.

Вона була однією з небагатьох людей, які знали, що за цими словами стоїть.

Але ніколи не розпитувала.

За це Анна була їй вдячна.

До обіду день ішов спокійно.

Анна розставляла книжки, допомагала покупцям і кілька разів відповідала на телефонні дзвінки.

Близько першої до книгарні зайшла маленька дівчинка років десяти.

Вона довго стояла біля полиці з дитячими книжками, а потім взяла одну й підійшла до Анни.

— А ця хороша?

Анна подивилася на обкладинку.

— Дуже.

— А сумна?

— Трошки.

Дівчинка насупилася.

— Я не люблю сумні.

— Тоді ця не для тебе.

— А яка весела?

Анна присіла, щоб бути з дівчинкою на одному рівні, і показала на іншу полицю.

— Оця. Там дівчинка шукає загубленого кота.

— Вона його знаходить?

— Якщо скажу, буде нецікаво.

Дівчинка подумала.

— Тоді я куплю.

— Правильний вибір.

Коли дівчинка пішла до каси, Анна усміхнулася.

Іноді все було так просто.

Є питання.

Є відповідь.

Є книга.

Є фінал.

Шкода, що в житті так не буває.

О п'ятій вечора дощ посилився.

Анна стояла біля вікна й дивилася на вулицю.

Марта підійшла до неї.

— Ти скоро йдеш?

— Так.

— Тоді не забудь парасольку.

— Я її взяла.

— Ту, яка зламана?

Анна подивилася на чорну парасольку біля дверей.

— Вона не зламана.

— Вона тримається на чесному слові.

— Це теж форма справності.

Марта засміялася.

— До завтра.

— До завтра.

Анна взяла пальто, сумку й парасольку.

Вона вже майже вийшла, коли Марта покликала:

— Анно!

— Так?

— Завтра зранку я хочу поговорити з тобою про одну річ.

— Про яку?

— Завтра.

— Це звучить підозріло.

— Побачиш.

Анна усміхнулася.

— Добре.

Вона вийшла.

Холодне повітря одразу торкнулося обличчя.

Анна розкрила парасольку.

Через три секунди одна зі спиць зігнулася.

— Я ж казала, що ти не зламана, — пробурмотіла вона.

Парасолька мовчала.

Дорога додому займала двадцять хвилин.

Анна зазвичай проходила її пішки.

Сьогодні вона вирішила не поспішати.

Місто після дощу завжди здавалося їй іншим. Наче хтось стирав із нього зайві кольори, залишаючи тільки сірий, зелений і золотий.

Вона йшла вздовж річки.

Вода була темною й неспокійною.

На протилежному березі світилися ліхтарі.

Анна зупинилася біля перил.