Бонусний розділ. Коли стихло серце

Осінь уже встигла пофарбувати ліси в мідні й золоті кольори. Ранковий туман повільно стелився над дорогою, а холодне повітря пахло мокрим листям і сирою землею.

Я востаннє перевірила ремінець невеликої дорожньої торби й перевела погляд на Андрія.

Він мовчки стояв біля свого коня. Як завжди, у темному військовому жупані, зі шкіряними рукавицями на руках і мечем при боці. Позаду чекали його вершники — десятеро найкращих воїнів, яких він виділив для мого супроводу.

— Я досі не розумію, навіщо мені туди їхати, — тихо сказала я, Андрій підвів очі.

— Бо тебе запросили не через мене.

— Мені й тут добре.

— Мар'яно. — Я знала цей тон. Спокійний, але такий, що сперечатися майже не мало сенсу. — Князь хоче бачити тебе як письменницю. Це означає, що твої твори читають далеко за межами нашого краю.

— А якщо не сподобаються?

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Тоді вони не розуміються на хороших книгах.

 — Ти зовсім необ'єктивний. – сказала я, пирхнувши.

— Бо я знаю, скільки ночей ти провела над рукописами.

— Мені неспокійно. — Усмішка з мого обличчя зникла. Андрій зробив кілька кроків до мене.

— Мені теж. — Він нечасто говорив про власні почуття. Саме тому ці два слова прозвучали особливо щиро. — Якби не наказ, я поїхав би з тобою.

— Я знаю.

Він дістав із-за пояса невеликий срібний медальйон.

— Пам'ятаєш його? —Я лиш кивнула. Цей медальйон він носив багато років. Казали, що він дістався йому від батька ще до першого походу. Андрій поклав його в мою долоню.

— Нехай буде в тебе.

— Андрію... Ні. Це твоя річ.

— Тепер — твоя.

— А якщо загублю?

— Не загубиш. — Я міцніше стиснула холодний метал.

— Це на щастя?

— Ні. — Він уважно подивився мені у вічі. — Це щоб ти пам'ятала: я завжди знайду дорогу до тебе.

Я всміхнулася, хоча тривога нікуди не зникла.

— Ти говориш так, ніби ми прощаємося надовго.

— Сподіваюся, що ні.

Один із воїнів під'їхав ближче.

— Пане генерале, час вирушати.

Андрій мовчки кивнув. Потім допоміг мені сісти в критий віз. Я вже відсунула полотнище, коли почула його голос.

— Мар'яно.— Вона озирнулася. — Бережи себе.

— Постараюся.

— Це не прохання.

— А наказ?

Кутики його губ ледь здригнулися.

— Саме так.

— Слухаюсь, пане генерале.

Він дочекався, поки віз рушить. Я ще довго бачила його постать. Високий, нерухомий, він стояв посеред подвір'я, доки дорога не сховала його за пожовклими деревами.

Лише тоді Андрій різко повернувся до свого коня.

— До короля, — коротко наказав він й вершники рушили слідом.

Перший день дороги минув спокійно.

Осінній ліс зустрічав подорожніх запахом хвої, мокрого листя й грибів. Колеса воза тихо поскрипували на нерівній дорозі, а коні рівномірно відбивали копитами ритм, від якого мене почало хилити на сон.

Час від часу я відсувала полотнище воза й визирала назовні.

Попереду їхав сотник Андрієвої варти — кремезний чоловік із густою сивиною на скронях. Його звали Мирон. Він багато років служив під командуванням Андрія і користувався його цілковитою довірою.

— Пані, усе гаразд? — озирнувся він.

— Так, дякую.

— Якщо змерзли, скажіть. Незабаром зробимо привал.

— Не хвилюйтеся.

Мирон кивнув і знову перевів погляд на дорогу, я всміхнулася сама до себе.

Тепер ч розуміла, чому Андрій так упевнено відпускав мене. Ці люди були не просто охороною. Вони були його воїнами — дисциплінованими, уважними, готовими будь-якої миті вихопити меч.

До вечора ми зупинилися біля невеликого струмка. Воїни швидко розпалили багаття, напоїли коней і розклали вечерю.

— Пані Мар'яно, — покликав Мирон. — Приєднуйтеся.

Я сіла біля вогню, приймаючи кухоль гарячого узвару.

— Наш пан генерал, мабуть, уже шкодує, що відпустив вас, — усміхнувся один із молодших вершників.

— Це чому?

— Бо дорогою він, напевно, разів десять запитав би, чи не холодно вам, чи не втомилися ви, чи не потрібно зупинитися.

Кілька чоловіків тихо засміялися. Навіть Мирон не стримав усмішки.

— Не перебільшуй, — сказав він.

— Та хіба ж? Пам'ятаєте, як минулої весни пані застудилися? Пан генерал мало всіх лікарів князівства до маєтку не перевіз.

— Остапе, — суворо промовив Мирон.

— Що? Я ж правду кажу.

Я опустила очі, ховаючи усмішку, мені було трохи ніяково. Але водночас... приємно.

Наступного ранку ми вирушили ще до світанку. До міста залишалося трохи більше половини дня.

Сонце вже піднялося над верхівками дерев, коли Мирон раптом натягнув повід. Його кінь різко зупинився. 

Уся варта завмерла.

— Щось не так? — тихо запитала, визирнувши з воза.

Мирон мовчав й уважно дивився вперед. Потім повільно перевів погляд на узлісся.

Над дорогою стояла неприродна тиша. Не співали птахи. Не шаруділо листя. Навіть вітер ніби стих.

— Усі... приготуватися, — тихо наказав Мирон. Вершники майже одночасно поклали руки на руків'я мечів.

Я відчула, як по спині пробіг холодок.

— Мироне...

Він не відповів. Лише тихо сказав:

— Пані, залишайтеся у возі. Що б не сталося — не виходьте.

І саме тієї миті… Свист. Гострий та пронизливий. Стріла пролетіла просто біля вікна мого возу. За нею — друга. Третя.

— Засідка! — прогримів голос Мирона.

З обох боків дороги, немов із-під землі, вискочили озброєні чоловіки. Їх було значно більше ніш нас. У чорних плащах, із прихованими обличчями, вони кинулися вперед із криком.

Усе сталося за лічені секунди.

Один із вершників Андрія впав із коня, навіть не встигнувши вихопити меч. Другий відбив удар списа й звалив нападника на землю. Коні іржали, ставали дибки.

Сталь із дзвоном зустрічалася зі сталлю.