Епілог. Через два роки

Два роки пролетіли, немов один день. Осінь знову вкрила місто золотавим листям, але тепер вона була зовсім іншою — теплою і спокійною. Я готувала вечерю на кухні, коли почувся звук коліс на бруківці. Серце здригнулося — Андрій повернувся з чергового завдання.

Він зайшов до дому, зняв плащ і посміхнувся, помітивши мене.
— Привіт, Мар’яно, — тихо промовив він.

Я розкрила коробку, яку він поставив на стіл, і застигла від здивування: там була моя нова книга.
— Андрію… це… — я ледве змогла вимовити.

Він посміхнувся, спостерігаючи за моєю реакцією.
— Я знаю, що ти її писала для себе і для світу. Я просто хотів, щоб вона була у мене першою, щоб показати, що я вірю в тебе.

Серце калатало від радості і хвилювання. Я підійшла до нього і тихо промовила:
— Ти навіть не уявляєш, як багато для мене це значить. Я писала її, думаючи про тебе… і про все, що ми пережили разом.

Він обережно обійняв мене, і я відчула тепло, що не змінилося за ці два роки.
— Ти для мене завжди була особливою, Мар’яно. І тепер ти не тільки моє серце, а й моя гордість.

Я посміхнулася і поклала голову на його плече, розуміючи, що всі труднощі позаду, а справжнє щастя — поруч, у його обіймах, у словах підтримки та у творчості, яку я тепер можу розвивати з його вірою в мене.

Через два роки ми все ще разом, і наші почуття залишаються такими ж щирими, як і тоді, коли ми вперше зізналися одне одному.