Глава 8. Тиша перед бурею

Минуло кілька днів.
Здавалося, що після того вечора все мало б стати на свої місця — але ні.
Моє життя розділилося на до й після.

Андрій не писав і не приходив, але в мені лишився його голос — спокійний, трохи втомлений, і те останнє «не зникай».
Я ловила себе на тому, що виглядаю його серед натовпу, шукаю знайому постать у кожному чоловікові в шинелі.

Навіть Іван помітив, що я стала іншою.
— Ти наче не тут, — сказав він, коли ми сиділи на лавці біля річки.
— Просто думаю.
— Про кого?
— Про що, — відповіла я швидко, уникаючи його погляду.

Іван зітхнув. Він не питав більше, але я бачила, як його усмішка згасла.

Увечері я сиділа біля вікна, загорнувшись у старий шалик бабусі. Осінній дощ дрібно стукав по шибках, і я раптом згадала — завтра знову листоноша має приносити пошту.
І стало страшно: а якщо знову від нього?
І водночас — якщо не від нього?

Я розгорнула свій старий зошит і написала рядки, не думаючи, навмання:

Мабуть, дивно чекати того, хто не обіцяв прийти.
Але ще дивніше — не чекати, коли серце все одно чує кроки.

Десь далеко, серед мокрих дахів і темних вулиць, напевно, і він про когось думає.
Про кого — не знаю.
Але дуже хотілося вірити, що хоча б на мить — про мене.

***

День був звичайним — тихим, трохи сірим, з вогким запахом опалого листя. Я сиділа за столом у крамничці, дописуючи чергового листа для старої пані, коли двері тихенько дзенькнули.

— Доброго дня, пані Мар’яно, — почувся знайомий голос.

Я підняла очі — Андрій.
На ньому не було форми, лише темний плащ і рукавички. У руках він тримав два паперові горнятка з кавою.

— Дозволите? — він поставив одну чашку переді мною. — Пам’ятаю, минулого разу ви були не дуже веселої вдачі. Думав, трохи вас зігрію.

— Ви надто уважний, — усміхнулась я, відчуваючи, як серце зробило крок уперед. — Але це не обов’язково.

— Можливо, — він сів на стілець навпроти, не зводячи з мене очей, — та мені здалося, що обов’язково.

Я вдала, що зосереджено розкладаю папери, але руки трохи тремтіли.
Розмова текла повільно, мов осінній дощ — про книги, про листи, про життя в місті. Він слухав уважно, навіть занадто уважно.

І саме в цей момент двері знову відчинилися.

— Мар’яно, ти тут? — пролунав знайомий голос.

Іван.

Я відчула, як холод прокотився по спині.

Він завмер, побачивши Андрія, що спокійно сидів біля мого столу.
— Бачу, ти не сумуєш на роботі, — сказав він, намагаючись жартувати, але голос зрадливо здригнувся.

— Це не те, що ти думаєш, — швидко відповіла я. — Ми просто…

— Працюємо, — спокійно додав Андрій. — Пані допомагає мені з листами.

Іван підійшов ближче, дивлячись просто на нього.
— Здається, тепер усі почали писати листи. Навіть ті, хто міг би просто віддати наказ і все.

Мовчанка повисла в повітрі.
Андрій злегка усміхнувся — але не зверхньо, радше стримано.
— Може, тому, що не всі накази — про війну, пане Іване. Є ще ті, що про серце.

Я ледве не пролила каву.

І в ту ж мить біля дверей з’явилась струнка панянка у світлому пальті — гарна, впевнена, з холодними очима.
— Андрію, — промовила вона лагідно, — ми спізнюємося.

Він підвівся.
— Вибачте, пані Мар’яно. І… дякую за каву, — тихо сказав він, ніби хотів додати щось ще, але стримався.

Він пішов разом із нею.
А Іван стояв біля столу, стискаючи кулаки.

— Ти мені хочеш щось пояснити?

— Іване… він просто клієнт, — прошепотіла я.

— Клієнт? — він гірко посміхнувся. — А ти впевнена, що він тебе бачить саме так?

Він розвернувся і вийшов, залишивши мене наодинці зі спустілим поглядом і двома холодними чашками кави.

Я сіла, дивлячись на місце, де щойно сидів Андрій.

«Навіть ті, що про серце…» — його слова лунали в голові.
І я зрозуміла: він залишив після себе не просто каву — а бурю, що тільки починалася.