Глава 7. Лист, що пахне осінню

Після того вечора минуло кілька днів. Місто здавалося похмурішим, небо — нижчим, а повітря холоднішим. Люди ховалися в шарфи, поспішали додому, а я все ловила себе на думці, що відчуваю дивну порожнечу.
Можливо, тому, що він не писав. Не з’являвся. Не нагадував про себе.
Я намагалася не думати про Андрія, але навіть найменша дрібниця — запах кави, звук важких кроків біля вікна — нагадувала про нього.

Сьогодні я зустріла Івана.
Він стояв біля лавки біля ринку, де колись ми разом купували яблука. Усміхався, як завжди, просто й щиро.
— Мар’яно, де ти ховаєшся останнім часом? — запитав він.
— Робота, — відповіла я, намагаючись виглядати спокійно.
— Робота, — повторив він, трохи нахиливши голову. — А очі твої кажуть, що справа не лише в ній.

Його слова зачепили. Іван завжди відчував, коли я щось приховую.
Ми гуляли містом, як колись, говорили про все й ні про що. Він сміявся, жартував, навіть узяв мене за руку, але я відчула, що моя долоня холодна. Не тому, що надворі осінь.

Повернувшись додому, я знову відчула дивне передчуття.
І справді — біля дверей лежав лист.
Невеликий, у знайомому почерку. Серце миттю почало калатати.

«Мар’яно,
сподіваюся, цей лист застане тебе в доброму здоров’ї. Я повернувся до міста ненадовго, але не міг не написати.
Чи дозволиш мені завтра навідати тебе? Є розмова, що не терпить зволікань.
  твій Андрій.»

Я перечитала кілька разів. Ті самі слова — «твій Андрій».
Я знала, що не повинна відчувати того, що відчуваю. Але серце… не слухалося.

Наступного дня все місто гуділо плітками.
— Ти чула? — Ганна підбігла до мене, коли я саме виходила з крамниці. — Кажуть, воєводу бачили в маєтку князя. І не сам, а з якоюсь панянкою!
— Звідки ти це знаєш? — спитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Та всі говорять. У тій компанії, де він був, тільки одна незнайома дівчина. Гарна, кажуть, із Києва.

Я змусила себе усміхнутись, але в грудях защеміло.
Увесь день мене мучила думка — хто вона? І чому мені це взагалі не байдуже?

Коли я поверталася додому, біля самої хвіртки почувся знайомий голос.
— То ось де ти, — сказав Андрій, виходячи з тіні. — Я боявся, що лист не дійшов.
— Дійшов, — відповіла я, ховаючи руки в кишені, щоб він не помітив, як вони тремтять. — Тільки не розумію, чому ви вирішили прийти.
— Бо не люблю, коли між мною і кимось залишається невисловлене.

Він стояв близько, дуже близько. У світлі ліхтаря його очі здавалися темними, як осіннє небо після дощу.
— Люди говорять, — тихо промовила я. — Кажуть, вас бачили з дівчиною.
— Люди багато що кажуть, — відповів він, не відводячи погляду. — Але не все правда.

Я не знала, що сказати. Його погляд був теплий, майже ніжний, але в ньому ховалося щось ще — ніби прохання зрозуміти.

— Мар’яно, — він зробив крок ближче, — якщо я скажу, що думав про тебе кожного дня, ти мені повіриш?
Я мовчала. Лише серце билося так сильно, що, здавалось, почують навіть сусіди.
— Не треба відповідати, — додав він. — Просто… не зникай.

Він доторкнувся до мого плеча, і це було так ніжно, що я мало не заплющила очі. Потім відступив, уклонився ледь помітно — і пішов.
А я стояла ще довго. Осінній вітер тріпав волосся, а думки билися одна об одну, як хвилі.

Іван — добрий, рідний, мій спокій.
Андрій — буря, непередбачувана, але жива.
І чомусь мені хочеться кинутись у цю бурю.