Глава 6. Осінній лист

Минув майже місяць від тієї зустрічі. Осінь охолола, вкрила наше містечко туманом і рудими листками.  Я вже рідше бачилася з Іваном і навіть з Ганною — кожен мав свої справи, свої турботи. Мій світ ніби сповільнився, але думки — ні. Вони часто повертали мене до нього, до Андрія.

Я намагалася не зізнаватися собі, але його образ уперто не залишав мене. Погляд, голос, те, як він вимовив моє ім’я — усе закарбувалося, мов відбиток у серці.

Того похмурого ранку я саме розкладала папери в крамничці, коли до дверей постукали. Зайшов поштар — звичайна справа, але цього разу він тримав конверт, на якому було написано моє ім’я.
— Дивина, — пробурмотіла я, — зазвичай я пишу листи, а не отримую їх.

Я розгорнула конверт. Почерк — чіткий, упевнений, військовий.

«Мар’яно,
після тривалого завдання я нарешті повертаюсь. Завтра ввечері маю честь запросити тебе на вечерю до домівки одного князя. Будуть кілька друзів і знайомих князів — усі зі своїми дружинами чи нареченими. Я не можу прийти сам і був би радий твоїй компанії.

Твій Андрій.»

Серце затремтіло. Я перечитала листа двічі, потім втретє. Він — воєвода, чоловік із високого кола, а я — донька звичайного міщанина. Та й Іван... Я все ще була з ним.
Та всередині жевріла цікавість. Що він хотів сказати? Навіщо йому я?

Наступного дня я не йшла на роботу. Вихідний. Цілий день металася кімнатою, не знаючи, що вдягнути, що сказати, як поводитися. Мама помітила мою метушню, але лише хитро посміхнулася, нічого не спитавши.

Коли вечір опустився на місто, я вже стояла біля фонтану в центрі — саме там він писав чекати. 

І тут я побачила його.
Високий, у темному плащі з військовими відзнаками. Його постава була бездоганною, а в очах — та сама впевненість, що й тоді. Він ніс за собою страх, але я відчула безпеку.
Він ішов до мене повільно, але я відчувала більше, як серце б’ється дедалі швидше.

— Мар’яно, — його голос був тихий, але теплий, — я радий, що ти прийшла.
— Інакше й бути не могло, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.
— Зізнаюся, я боявся, що відмовиш.

Він запропонував руку — так природно, ніби ми знали одне одного багато років. Я відчула тепло його долоні й несподіваний спокій, наче поряд із ним не страшно навіть бурі.

Ми рушили вгору вулицею, де стояв  дім — просторий, але не показний, з вікнами, за якими тремтіло світло свічок.
Усередині було людно: кілька чоловіків у формі, поруч — молоді панянки в гарних сукнях. Звучав тихий сміх, дзвеніли келихи.

— Не лякайся, — нахилився Андрій, — тут усі надто багато говорять, але мало хто слухає.
Я усміхнулася.

Вечір минув у затишку. Я мовчки слухала їхні розмови про землі, про князівські розпорядження, про дороги, що зруйнувала злива. Інколи Андрій нахилявся ближче, кидав короткі фрази — ніби між справою, але в кожній було щось особисте:
— У тебе погляд сильніший, ніж у половини цих офіцерів.
— Мені здається, ти слухаєш серцем, не вухами. Це рідкість.

Коли все закінчилося, він запропонував провести мене додому. Місто вже спало, лише вітер ворушив пожовклі листки на дорозі.
— Мені справді було приємно, — сказав Андрій, коли ми зупинилися біля хвіртки. — Ти зробила цей вечір теплішим.
— Дякую за запрошення, — відповіла я, ледве стримуючи усмішку.

Він мовчав кілька секунд, потім усміхнувся трохи інакше — з тією загадковою впевненістю, яку я вже знала.
— А твій хлопець… не ревнуватиме?

Я завмерла. Хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Він зрозумів без відповіді — лише кивнув і пішов, залишивши мене серед холодного вечора й теплих думок.

Я ще довго стояла біля хвіртки, вдихаючи нічне повітря.
І думала лише про одне:
чому кожна зустріч із ним залишає після себе відчуття, що світ стає іншим?..