Глава 5. Неочікуваний гість.

Ніч після написання листів видалася довгою. Я прокинулася з важкою головою, у грудях  глуха втома. Довго сиділа на краю ліжка, дивилася на бліді смуги світла на стіні, та не мала сил навіть заплести волосся як слід.

До крамниці я все ж рушила, хоча кожен крок лунав у скронях, наче удар.

На розі вулиці  майже влетіла у когось  і тільки коли підняла очі, побачила Андрія. Поруч стояли ще двоє його товаришів, голосно щось обговорювали. Я тихо пробурмотіла:
- Вибачте… - і рушила далі, не піднявши погляду.

Андрій обернувся  услід.
Вчора, коли ми говорила з ним, у моєму голосі була тепла щирість. Він запам’ятав це. І те, як я дивилася на нього, коли простягала папір - трохи несміливо, трохи цікаво.
А тепер - ніби не впізнала. Нічого страшного.

- Здається, вона нас навіть не бачить, - кинув один із його друзів.
- Без різниці взагалі- Андрій мовчки усміхнувся краєм губ.

- Доню, та ти ж бліда, мов полотно, - сказала бабуся в крамниці, коли я переступила поріг.
- Мабуть, щось з’їла не те, - відповіла тихо. - Мені сьогодні краще побути вдома.
- Йди, відпочинь. Я впораюся сама.

Я вдячно кивнула й вийшла. На душі було дивне відчуття - ніби тягар, який не має імені.

***

Вечір застав мене на кухні. Я готувала вечерю - звичайну юшку, час від часу зиркаючи у вікно, де тьмяно світилася лампа сусідів.

І тут - різкий стукіт у двері.
Витерла руки рушником, уже збиралася відчинити, коли це зробив батько.

На порозі стояв Андрій. У темному плащі, з виразом трохи напруженим, але стриманим.

- Добрий вечір… -батько відсахнувся. - Ви ж… воєвода?
- Так, - коротко відповів Андрій. - Мар’яна вдома? Перепрошую за пізній візит. 

- Та що ви! - розгублено мовив батько, поспішно запрошуючи всередину. - Та заходьте ж, будь ласка!

Я стояла осторонь, не знаючи, куди подіти руки. Серце билося так, що здавалося, його чує весь дім.

- Вам чаю? - тихо спитала вона.
- Ні, дякую, я ненадовго, - відповів він, зупинившись біля порогу.

Погляд його був м’який, але водночас серйозний.
- Я прийшов подякувати за листа. Ти все зробила чудово. Я почав перейматися за тебе, бо тебе не було в крамниці. Ще раз дякую за листа…
- Я… рада, що вийшло як треба. Зі меою все добре, не треба було вам перейматись.

- І ще… - він опустив погляд, ніби підбирав слова. - Князь відправляє мене у дорогу. Завтра вранці я їду.

- Їдете?.. - мій голос зрадливо тремтів. - Куди?
- Не можу сказати. Та сподіваюся - ненадовго.

Коротка тиша повисла між ними.
- Хотів лише попрощатися, - тихо додав він.

Я кивнула, не довіряючи голосу. Провела його до дверей.
На прощання він сказав:
-  Бережи себе, Мар’яно.

Коли двері зачинилися, вона ще довго стояла, слухаючи, як віддаляються його кроки по вечірній вулиці.

- То хто це був? - не стрималася мати.
- Воєвода, - буркнув батько. - До нашої доньки прийшов.
- До тебе? - мати підозріло глянула. - Що йому треба? Ти, часом, нічого не вчудила?

- Мам, та ні, - видихнула Мар’яна, намагаючись усміхнутися. - Просто… листи писала.

Батьки переглянулися, але більше не питали.

Вночі довго не могла заснути.
Перед очима стояв його погляд, голос звучав у вухах, мов ехо:
«Бережи себе, Мар’яно…»

Вона усміхнулася в темряві. Було тепло. Але десь під тим теплом — крихітна тривога:
Куди він їде? І кому ж він писав той лист?