Глава 5. Неочікуваний гість.

Ніч після написання листів видалася довгою. Мар’яна прокинулася з важкою головою, у грудях — глуха втома. Вона довго сиділа на краю ліжка, дивилася на бліді смуги світла на стіні, та не мала сил навіть заплести волосся як слід.

До крамниці вона все ж рушила, хоча кожен крок лунав у скронях, наче удар.

На розі вулиці вона майже влетіла у когось — і тільки коли підняла очі, побачила Андрія. Поруч стояли ще двоє його товаришів, голосно щось обговорювали. Вона тихо пробурмотіла:
— Вибачте… — і рушила далі, не піднявши погляду.

Андрій обернувся їй услід.
Вчора, коли вона говорила з ним, у її голосі була тепла щирість. Він запам’ятав це. І те, як вона дивилася на нього, коли простягала папір — трохи несміливо, трохи цікаво.
А тепер — ніби не впізнала.

— Здається, вона нас навіть не бачить, — кинув один із його друзів.
Андрій мовчки усміхнувся краєм губ.

— Доню, та ти ж бліда, мов полотно, — сказала бабуся в крамниці, коли я переступила поріг.
— Мабуть, щось з’їла не те, — відповіла тихо. — Мені сьогодні краще побути вдома.
— Йди, відпочинь. Я впораюся сама.

Я вдячно кивнула й вийшла. На душі було дивне відчуття — ніби тягар, який не має імені.

***

Вечір застав мене на кухні. Вона готувала вечерю — звичайну юшку, час від часу зиркаючи у вікно, де тьмяно світилася лампа сусідів.

І тут — різкий стукіт у двері.
Вона витерла руки рушником, уже збиралася відчинити, коли це зробив батько.

На порозі стояв Андрій. У темному плащі, з виразом трохи напруженим, але стриманим.

— Добрий вечір… — батько відсахнувся. — Ви ж… воєвода?
— Так, — коротко відповів Андрій. — Мар’яна вдома? Перепрошую за пізній візит. 

— Та що ви! — розгублено мовив батько, поспішно запрошуючи всередину. — Та заходьте ж, будь ласка!

Мар’яна стояла осторонь, не знаючи, куди подіти руки. Серце билося так, що здавалося, його чує весь дім.

— Вам чаю? — тихо спитала вона.
— Ні, дякую, я ненадовго, — відповів він, зупинившись біля порогу.

Погляд його був м’який, але водночас серйозний.
— Я прийшов подякувати за листа. Ти все зробила чудово. Я почав перейматися за тебе, бо тебе не було в крамниці. Ще раз дякую за листа…
— Я… рада, що вийшло як треба.

— І ще… — він опустив погляд, ніби підбирав слова. — Князь відправляє мене у дорогу. Завтра вранці я їду.

— Їдете?.. — мій голос зрадливо тремтів. — Куди?
— Не можу сказати. Та сподіваюся — ненадовго.

Коротка тиша повисла між ними.
— Хотів лише попрощатися, — тихо додав він.

Вона кивнула, не довіряючи голосу. Провела його до дверей.
На прощання він сказав:
— Бережи себе, Мар’яно.

Коли двері зачинилися, вона ще довго стояла, слухаючи, як віддаляються його кроки по вечірній вулиці.

— То хто це був? — не стрималася мати.
— Воєвода, — буркнув батько. — До нашої доньки прийшов.
— До тебе? — мати підозріло глянула. — Що йому треба? Ти, часом, нічого не вчудила?

— Мам, та ні, — видихнула Мар’яна, намагаючись усміхнутися. — Просто… листи писала.

Батьки переглянулися, але більше не питали.

Вночі довго не могла заснути.
Перед очима стояв його погляд, голос звучав у вухах, мов ехо:
«Бережи себе, Мар’яно…»

Вона усміхнулася в темряві. Було тепло. Але десь під тим теплом — крихітна тривога:
Куди він їде? І кому ж він писав той лист?