Глава 3. Вечірня прогулянка

Після роботи бабуся відпустила мене раніше, і я разом із Ганною та Іваном вирушила центром міста. Вечірні вулиці були спокійні, але оживлені голосами торговців і сміхом дітей.

— Я люблю такі вечори, коли можна просто гуляти, — сказала я.
— А я люблю їх з тобою, — тихо відповів Іван.

Ми сміялися, обговорюючи буденні справи, коли раптом помітили групу військових, що йшла повз. П’ять високих чоловіків, і один з них — темноволосий із легкою усмішкою — привернув мою увагу. Серце трохи здригнулося, а думки закрутилися в хвилі хвилювання й цікавості.

— Мар’яно, ти замріялася? — запитав Іван, тримаючи мою руку.
— Мабуть… але це гарний вечір, — тихо відповіла я.

Пізніше, на наступний день, біля лавки з яблуками, я майже зіткнулася з високим чоловіком. Він миттєво підхопив мене, щоб я не впала, і посміхнувся.

— Вибачати немає за що, — сказав він із легкою усмішкою. — Триматися на ногах у натовпі — справжнє мистецтво.

Я відчула, як серце калатає швидше. Його впевненість і легкість у поведінці зачарували мене.

— Ммм… мистецтво? — тихо промовила я, дивлячись на нього.
— Так, — кивнув він. — Особливо якщо воно поєднує увагу та спритність.

Він зупинився поруч, і я помітила його спокійний погляд та легку усмішку, що ніби торкалася тільки мене.

— Мене звати Андрій, — простягнув руку.
— Мар’яна, — відповіла я, трохи збентежено.

Він злегка нахилив голову, фліртуючи поглядом:
— Мар’яна… гарне ім’я для тихого обіду на сонячній вулиці. Можна трохи прогулятися?

Я збентежено покачала головою, але відчувала, як легка цікавість розгортається всередині. Кожне його слово, кожен погляд залишали слід у серці. Він відійшов у натовп, залишивши після себе теплий і несподіваний спогад.

Ганна тихо схопила мене за руку:
— Бачиш, я ж казала, що сьогодні щось станеться.

Я посміхнулася, відчуваючи калатання серця і відчуття, що ця коротка зустріч змінить щось у моєму житті.