Хто винен, та що робити?

Ті, хто обговорюють відновлення практики розсилання «листів щастя», іноді несвідомо підміняють поняття. Дискутуючи про те, чи треба «боротися із перевищенням швидкості», або про те, чи належним засобом фіксації порушень є камера. Однак принципова правова проблема полягає, передусім, в іншому.

Справа не у способі фіксації. Це може бути камера, або щось іще. Справа у самому принципі цієї відповідальності. Справа у тому, що в нас знову наступили на ті ж самі граблі, - прописали у законі відповідальність не того, хто порушував. Відповідальність власника транспортного засобу. Або того, хто цей транспортний засіб ввіз, якщо він на іноземній реєстрації.

Чому це мене обурює (через що я й вирішив надати автовласникам правовий спосіб захисту)? Тому що це ще одна спроба вивести автомобільну сферу за межі застосування загальних конституційних норм про права людини, загальних правових принципів. Ну от подивіться. Якщо, скажімо, у квартирі когось убили, і нам би запропонували не шукати вбивцю, а притягати до відповідальності власника квартири, - ми б сказали: це правова дикість! І були б праві. Якби таким же чином поводилися по будь-якій справи про адміністративне правопорушення, скажімо, про дрібне хуліганство (притягали б власника приміщення чи території, не встановивши, хто, власне, хуліганив), - теж. А от щодо автовласників – чомусь вважається, що можна. Це не єдиний випадок, коли на того, хто придбав автомобіль, у нас дивляться як на такого, в кого більше немає будь-яких людських прав. Але досить характерний.

Можуть заперечити, що, мовляв, це не кримінальна відповідальність, а адміністративна. Проте принципи-то само юридичної відповідальності однакові. Ми до цього ще повернемося. А по-друге, ну, уявимо будь-яке адміністративне правопорушення, із автомобілем не пов’язане. Скажімо, якесь дрібне хуліганство. Чи можемо ми уявити, що за нього притягнуть до відповідальності не винуватця, а власника, скажімо, приміщення, де це сталося? Абсурд! А от щодо того, хто має у власності автомобіль, у нас чомусь будь-який абсурд можливий.

До того ж, з практичної точки зору, якщо автомобілем користуються кілька людей, визначити, коли прийде лист, хто саме місяць тому був за кермом, сам власник не зможе. Проблеми будуть і в тих, хто живе не за місцем реєстрації, та не користується інтернетом, - він може взагалі лише з відкритого виконавчого провадження, з усіма наслідками, дізнатися про штраф. (Хоча теоретично можна за постановами слідкувати у «електронному кабінеті водія», хоча як отримати сам документ у разі необхідності оскарження – теж незрозуміло.) А ми повинні розуміти, що в нас є люди, зареєстровані на окупованих територіях, куди взагалі пошта не ходить.

Але найбільша проблема буде із так званими «двійниками», тобто – автомобілями із фальшивими документами та номерами, які співпадають із реальними. І «листи щастя», звичайно, за порушення їхніх водіїв будуть приходити власникам законних автомобілів. Яким буде досить важко щось довести. До речі, у країнах, які у нас наводять, як приклад, ця проблема відсутня, як явище.

Це – практичні моменти. Але, як ми й говорили, питання – у юридичних тпринципах.

А чому я казав, що в нас знову наступили на ті ж самі граблі? А тому що це вже було, - хто досить давно за кермом, той пам’ятає. Подібний порядок існував з 2008 по 2010 роки. Так само «листи щастя» відправляли саме власникам транспортних засобів без визначення того, хто порушував. Аж доки це не припинив Конституційний Суд України, винісши рішення від 22 грудня 2010 року. Відповідна норма, якою тоді керувалися (та яку нинішня багато у чому повторює, хоча й не повністю), була визнана неконституційною. І от розробники нинішнього закону стверджують (було багато публікацій на цю тему), що, мовляв, прописали інакше суб’єкта відповідальності, й це змінить становище. Але чи так це?

Хто хоче сам з’ясувати це для себе – нехай вчитається у пункти 4, 4.1, 4.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду. Що ми там побачимо?

Передусім, що суд послався на принцип правової визначеності, на те, що для того, щоб людину притягнути до відповідальності, повинен виконуватися критерій: людина повинна мати можливість відрізнити правомірну поведінку від протиправної, та прогнозувати наслідки, у тому числі у вигляді юридичної відповідальності. Чи виконується критерій у випадку, коли за порушення невідомо кого відповідальність несе власник? Ні, не виконується. Мати у власності автомобіль – законно. Передати керування ним іншій особі – теж законно, до речі, у 2008 році повинні були бути довіреність чи тимчасовий талон, який треба було отримати у ДАІ. Тепер нічого такого немає: власник передає ключі та техпаспорт – й інша особа має повне право керувати автомобілем, за наявності посвідчення водія, звісно. Якщо ж сам власник нічого незаконного не робив, то покладення на нього будь-якої відповідальності буде суперечити Конституції. Фактично будь-яка юридична відповідальність, що кримінальна, що адміністративна, що інша, прив’язана до вчинення конкретною особою конкретного протиправного діяння. Немає такого діяння – немає й відповідальності особи.

Це не я придумав, це у рішенні Конституційного Суду написано чорним по білому.

І знов-таки, це очевидно для будь-якого юриста, очевидно щодо будь-кого … й лише автомобілістів хочуть вивести з-під дії цих конституційних принципів. Вже вдруге. Ну, як це може не обурювати?

Йдемо далі. Конституційний Суд визнав, що на цю категорію справ, так само, як і на справи кримінальні, розповсюджується презумпція невинуватості. А це означає, що саме відповідний державний орган повинен доводити вину конкретної особи у вчиненні правопорушення. До речі, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що справи про адміністративні правопорушення, з точки зору прав людини, є «по своїй суті кримінальними», у тому числі й при розгляді справ щодо України. А у одній такій справі уряд України визнав «по суті кримінальний» характер Кодексу про адміністративні правопорушення. Й це теж треба враховувати.  Цивілізовані правові системи принципової різниці у підходах до кримінальних справ та адміністративних, які в нас дехто вважає «дрібними» та не вартими уваги, не бачать.