Лист коханцю

Я тебе вигадала. Ні-ні, ти, звісно, реальна людина, ти існуєш, і ми навіть знайомі. Не просто знайомі — ми разом працюємо. Навіть зараз пишу про тебе й посміхаюся, а ще п’ять хвилин тому гірко плакала в подушку, бо здається, ти поїдеш і згадала всю ту купу своїх проблем, які не можу розгребти ні в житті, ні в уяві. Мабуть, цей лист, ця сповідь стане моїм таємним щоденником. Мені зараз тяжко: ніч, сирена, я жалію себе, плачу, потребую допомоги, але нікому про це не скажу.

Кілька місяців ти фліртував зі мною. Це лише флірт, але, здається, він був мені дуже необхідний. Не сам флірт, а твоя увага. Увага гарного чоловіка до жінки, що відчуває себе самотньою й вразливою. Я не знаю, чому і як так вийшло, але поруч із тобою мені тепло й спокійно. Ти надихаєш мене. Твій спосіб життя відрізняється від мого: як ти відпочиваєш, які фільми дивишся, що їси та п’єш. Ми — повна протилежність. І це, мабуть, єдине «ми» в наших із тобою життях. Ти красень — вимовляю в думках ці слова й посміхаюся. Я вигадала почуття до тебе (відчуваю, що цю брехню вигадала для себе, щоб пережити майбутню розлуку). Я трохи ідеалізувала тебе. Але правда в тому, що ти красень, хоч і не ідеальний. Твій сміх я б не сказала, що гарний чи негарний. Але він такий виразний і сильний, що я його, мабуть, і через сотню років впізнаю, була б лишень ця сотня років. Його дзвін і зараз лунає в моїх вухах. Від нього посміхається моє серце, бо це саме твій сміх. Він, як орієнтир, показує, куди далі тримати курс. А твої очі. Це очі в яких я бачу своє відображення! Це найпрекрасніші очі, і в усій літературі не знайдуться слова, щоб їх описати, адже в них я бачу, щось особливе - я бачу усміхнену себе!

Мені соромно, що я вигадала ці почуття до тебе. Що вигадала твої почуття до мене. Так-так, твої почуття. Адже я бачила в твоїх жестах і погляді, що я тобі подобаюся, бачила твої ревнощі до інших, молодших чоловіків. Я почула тоді твій шепіт: «Не йди позаду неї». Я вигадала, як сильно ти хочеш піклуватися про мене: підвезти при нагоді, занести мої речі в будинок, просто пригостити кавою, ти навіть переводив мене через дорогу.  Так я навіть це пам’ятаю. З якою легкістю й невимушеністю ти це робив, як наче це твоє звичне життя, і я частина його. Згадую — аж мурашки ворушаться в животі. Сумно, що ми більше не будемо бачитись.

Я вигадала, що ти хочеш торкатися мене — не з пошлостю, а просто обійняти за плечі чи талію. Можливо, ти звичайний чоловік, який не проти пригод на стороні. На стороні, бо ти одружений. І обручка на твоєму пальці дуже сексуальна. Але не я її туди вдягала, і не мені знімати. Тому я все це вигадала. І ти ніколи не прочитаєш цього листа. Бо є дві обручки: одна в тебе, інша в мене.

Над будинком гудуть дрони, земля здригається від вибухів. Мої думки й серце наповнюються страхом. А над твоїм будинком також гудуть ці кляті дрони? Так, пам’ятаю, ти казав, що спиш міцно й не чуєш, що й де літає. Радію за тебе. Бо я не сплю ночами вже кілька років.

Розповісти, що ще я вигадала? І що саме? Майбутнє чи минуле? Майбутнє лякає, бо тут одне з двох: або два важких розлучення (що малоймовірно), або повне забуття мене (тому я тягнутиму час до завершення)... А минуле? О, тут багато що викликає мою посмішку. Я можу згадати багато з того, що вигадала. Виявляється, я ще та вигадниця! Це захопливо. Я зрозуміла, що зовсім тебе не знаю. Здається, ти єдиний, із ким я фліртувала в житті, у реальному житті. А може, й ні, але інших я не пам’ятаю. Та це все не має значення, бо це вигадка.

Я не пам’ятаю, із якого моменту почала вигадувати. Згадати б зараз. Думка про те, що це не вигадки, і ти, прочитавши цей лист, вигаданий моєю хворою уявою, скажеш, що всі мої фантазії — реальність, збуджує метеликів у животі. І вже більше ніж половина життя позаду. Чи то від відчуття наближення старості мене так криє, чи що?

Тепер, маючи найдорожче в житті, я боюся, що не впораюся. Не впораюся з тією відповідальністю яка зараз є. Не впораюся з тими надіями та очікуваннями які на мене покладають найрідніші мені люди. Де ж мені брати сил та натхнення. Де брати спокій. Спокій. Поруч з тобою спокійно. Здається, лист із вигадками перетворився на сповідь, каяття.

А десь далеко лунають вибухи — війна.

Якщо ти поїдеш назавжди, я сумуватиму, але радітиму, що в тебе є майбутнє. А моє майбутнє — в тумані. Так хочеться відправити тобі цього листа, але я ніколи цього не зроблю, бо все це лише вигадка хворої душі, яка прагне одного — щастя. Заблукалої душі, яка не знає, куди їй іти далі!

А знаєш, яка вигадка не йде мені з голови? Пам’ятаєш, ти брав участь у творчому конкурсі? Здається, пісенний, але я погано пам’ятаю, бо, мабуть, тоді ще не була такою вигадницею. Але добре пам’ятаю, що значок, отриманий там, ти подарував мені. Чи, точніше, віддав, бо, здається, він для тебе не мав ніякого значення. Здається лише я віддаю значення таким дрібницям. А я собі вигадала, що ти хотів саме мені його подарувати... Яка ж я наївна! Але розповідаю це тому, що... я його викинула, уявляєш? Довго берегла, а викинула минулої осені. Він був зламаний, але я все одно його зберігала, мабуть, більше десяти років. А викинула, бо хотіла припинити тебе вигадувати — ця вигадка стала схожою на невзаємне кохання.

Мабуть, я б хотіла тобі багато розповісти. Але починаю затинатися, коли ти уважно мене слухаєш. Усі слова вилітають із голови.

 «Якщо скучила, то так і скажи, і я прийду» — здається, і ці твої слова я вигадала. Це лише невинний флірт за ситуацією. Але цей флірт подарував вогник моїм очам, посмішку обличчю, тепло й спокій моїй душі. І саме ці вигадані почуття я не хочу забувати. І тому пишу цього листа на згадку про тебе, моя вигадка.