Лист того, хто на межі

Небо, чи Бог, чи хто там нагорі, почуй мене, бо я більше не можу. Я стою на краю, і ноги мої тремтять, як листя на вітрі перед бурею. Я — той чоловік, що втратив усе, крім провини, яка гризе мене зсередини, як черв’як старе дерево. Чому я пишу цей лист? Мабуть, щоб виговоритися востаннє, бо слова в голові кружляють, як вихор, і не дають спокою. Я не вартий навіть паперу, на якому пишу, але може, ти, Небо, почуєш мій шепіт у цій безодні.

Я втратив роботу. Ту, що годувала мою родину. Вони сказали: "Скорочення", але я знаю правду — це я не впорався. Я не був достатньо швидким, не був достатньо розумним, не вмів тримати язика за зубами, коли треба було мовчати. Тепер шукаю нову, бігаю по оголошеннях, але або не беруть, або платять копійки — стільки, що не вистачить навіть на хліб для дітей. Двоє їх у мене, двоє маленьких сонечок, що мали б освітлювати моє життя, але тепер вони лише дивляться на мене з докором. Вони не слухаються, кричать, б’ються між собою, а я... я не можу їх приборкати. Бо який з мене батько? Я ж сам — руїна. Це я винен, Небо, я не навчив їх поваги, не показав, як любити, бо сам забув, як це робиться.

А дружина... О, як вона сварить мене щодня! Її слова — як ножі, що впиваються в серце. "Ти невдаха! Чому ти не можеш знайти нормальну роботу? Чому ми маємо голодувати через тебе?" Вона права, кожне слово — правда. Я обіцяв їй щастя, коли ми одружувалися, обіцяв дім, повний тепла, а дав лише сльози й борги. Вона працює з ранку до ночі, втомлена, зла, а я сиджу вдома, як тінь, і не можу допомогти. Чому я не сильніший? Чому не можу встати і змінити все? Це я винен, що вона змінилася, що її очі, колись повні любові, тепер дивляться на мене з презирством. Я зруйнував нашу сім’ю, Небо, я один у всьому винен. Мої гріхи — як камені на душі: лінь, слабкість, дурні рішення, які накопичувалися роками. Я не молився тобі раніше, не дякував за те, що мав, і ось тепер кара — справедлива, заслужена.

Я в розпачі, Небо, в такому розпачі, що ночі здаються вічністю. Я дивлюся в вікно, на темряву, і думаю де ж шукати допомоги? Що зробити щоб не було більше цього болю, цих сліз, цієї провини, що душить мене, як мотузка. Можливо діти без мене виростуть кращими, дружина знайде когось сильнішого, а я... я зникну, як тінь на світанку. Але я боюся, Небо, боюся цього краю. Розгублений, як дитина в темряві, не знаю, куди йти далі. Куди податися? Як знайти сили? Благаю тебе, Небо, якщо ти чуєш, допоможи! Пошли знак, пошли роботу, пошли мир у мою сім’ю. Зроби так, щоб я міг дивитися в очі своїм дітям без сорому, щоб дружина посміхнулася мені хоч раз. Я винен у всьому, але якщо є милосердя, дай мені шанс виправитися. Не для себе — для них. Бо без них я — ніщо, а з цим краєм так близько... Я на межі…