Глава 28. Вогонь має двері

Полковник помилився наступного дня.

Не фатально. Не підло. Не так, щоб грюкнути дверима, написати гнівний пост про розчарування в старших авторах і драматично відписатися. Він просто сказав фразу, яку, мабуть, вважав точною, а вона виявилася ножем із добре відполірованою ручкою.

Після гарячої глави в архіві дискусія на форумі вибухнула сама собою. Хтось обговорював межу між еротикою й дешевою відвертістю. Хтось вимагав більше таких сцен. Хтось писав, що “молода аудиторія не готова до повільного бажання, їй подавай притискання до стіни”. Соломія читала, не втручаючись. Їй було цікаво й трохи страшно. Сцена вийшла з її рук і тепер жила серед чужих очей, чужого сорому, чужих чайників, балконів і нервових смайлів.

Рудий_Редактор: Питання до всіх: еротика в тексті має бути красивою чи чесною? Бо якщо красивою, то половина сцен — листівки. Якщо чесною, то частина читачів лякається власної температури.

Буквоїдка_88: Мені здається, чесна еротика — це коли соромно не за сцену, а за те, що ти її зрозуміла.

Полковник: Чесна еротика починається там, де автор уже не продає тіло як спецефект. Але молодим авторам часто здається, що якщо вони трохи розстебнули текст, то вже дісталися правди. Іноді вони просто переплутали ґудзик із серцем.

Соломія перечитала його повідомлення тричі.

Фраза була сильна. Навіть гарна. Саме тому боліла сильніше. Вона знала: Полковник пише не особисто їй. Знала. Але її вчорашня сцена була про ґудзик. Її нічний лист був про ґудзик. Її тіло ще пам’ятало цей ґудзик як маленьку ручку дверей, за якими нарешті стало тепло. І тепер він, не знаючи цього, поставив між ґудзиком і серцем холодну лінійку.

Пальці самі набрали відповідь.

Соломія: А якщо іноді саме ґудзик і є єдиним способом дійти до серця? Не всі автори одразу вміють говорити про головне без тіла.

У чаті настала коротка пауза. Та сама, яку всі бачать однаково, але кожен наповнює власним страхом.

Полковник: Тоді авторові треба бути дуже обережним, щоб не почати виправдовувати ремеслом власну спокусу спростити людину до реакції.

Ось тут вона розсердилася.

Не театрально. Не з грюканням ноутбуком. Усередині. Тихо й гостро. Бо вперше Полковник не здавався їй мудрим. Він здавався чоловіком, який стоїть на березі й пояснює людині у воді, як правильно мокнути.

Соломія: Можливо. А можливо, іноді старші автори так бояться дешевого жару, що починають підозрювати будь-яке жіноче бажання в неякісній літературі.

Вона натиснула «надіслати» раніше, ніж устигла злякатися.

Чат на кілька секунд замовк. Потім вибухнув смайлами, короткими «ого», обережними «це було сильно» й одним коментарем від Рудої_Молі: “Сол сьогодні прийшла не з чаєм, а з вогнеметом”.

Полковник відповів не одразу.

Полковник: Приймається. Можливо, старий пес справді забув, що іноді гаряче — це не дешевше. Іноді це просто гаряче.

Соломія видихнула. Не переможно. Наче хтось у ній повернув стілець на місце після сварки.

Полковник: Даруйте. Я зачепив тему грубіше, ніж варто було. Вік не додає мудрості автоматично. Іноді він просто приносить більше страху виглядати смішним.

Вона дивилася на його “даруйте” довго. Полковник уперше не був недосяжним. Не був вівтарем. Він помилився. Сказав різко. Побачив це. Відступив. І від цього не став меншим.

Він став живим.

А живий чоловік був небезпечніший за ідеального.

Вона не відповіла в чаті. Закрила платформу й пішла на кухню. Налила води. Випила. Поставила склянку так голосно, ніби саме вона була винна в усій чоловічій літературній обережності світу.

Дарина подзвонила за десять хвилин.

— Ти щойно вкусила свого Полковника публічно.

— Я не вкусила.

— Соломіє, я бачила. Там лишилися сліди зубів і філологічна кров.

— Він мене зачепив.

— І ти нарешті не побігла писати листа замість того, щоб відповісти живій людині.

Соломія хотіла заперечити. Не змогла. Дарина мала рацію. Вперше вона не сховала все у файл. Вона відповіла йому там, де він міг почути. Не освідченням. Не істерикою. Думкою. Своєю, гарячою, недосконалою, але своєю.

— Мені тепер соромно.

— Добре.

— Дякую за підтримку.

— Я підтримую. Сором — це ознака, що ти не зовсім дерев’яна. Але не переплутай: тобі соромно не тому, що ти була неправа. Тобі соромно, бо ти вперше не попросила в нього дозволу на власну температуру.

Після розмови Соломія все ж відкрила файл із листами.

«Сьогодні Ви були неправі. Я пишу це й майже сміюся, бо ще місяць тому не дозволила б собі навіть подумати таке без трьох пояснень і покаяння. Ви були неправі, Полковнику. Не тому, що фраза про ґудзик і серце погана. Вона добра. Занадто добра. Просто іноді добрі фрази ріжуть там, де автор не бачив рани.»