Глава 25. Смак перцю

Перець у тексті не мав запаху.

Соломія зрозуміла це вранці, коли відкрила коментарі до нової глави фанфіку й побачила, що читачки вже не пишуть звичного «ААААААА». Вони писали коротше. Обережніше. Ніби самі не до кінця розуміли, що з ними зробив текст, у якому формально майже нічого непристойного не сталося.

Архіваріуска й князь у її главі лишилися самі в залі старого архіву. Ніяких стін, до яких її можна було притиснути. Ніякого поцілунку, після якого аудиторія дружно впала б у коментарі. Лише стіл, розсипані карти, вогонь у лампі й сцена, де він повільно зняв із її пальців чорнильні рукавички, одну за одною, так обережно, ніби роздягав не руки, а її право більше не ховатися за роботою.

Соломія писала це вночі й ловила себе на тому, що дихає не так, як дихають над фанфіком. Не швидко. Не азартно. Глибше. Наче текст не розганяв її, а примушував витримувати жар, доки він не стане нестерпним без жодного прямого слова.

Руда_Моль: Сол, я прийшла по сцену з князем, а отримала щось таке, після чого рукавички виглядають непристойніше, ніж оголені плечі. Ти що з нами робиш?

Космічна_Булочка: Мені здається, я тепер не зможу спокійно дивитися на архівні рукавички. Це вже не фанфік, це диверсія проти нервової системи.

Леді_Спойлер: Раніше в тебе було гаряче. Тепер стало тихо, і від цього чомусь значно небезпечніше.

Прагматична_Фея: А можна наступного разу менше філософії й більше нормальної романтики? Я все люблю, але мені трохи бракує старої динаміки.

Останній коментар боляче зачепив не тому, що був грубий. Він був не грубий. Він був чесний. І саме тому Соломія не змогла відмахнутися. Її фанфік справді змінився. Він рухався повільніше. Менше підморгував жанру. Менше давав читачкам те, за чим вони прийшли в перші глави. Натомість вимагав від них чекати, вдивлятися, терпіти паузу. Не всі хотіли терпіти паузу у вільний вечір після роботи, навчання, дурних новин і нескінченного списку побутових дрібниць.

Соломія сиділа перед ноутбуком у старій футболці, з мокрим волоссям і холодною кавою, та вперше ясно відчула: глибина теж може бути егоїзмом. Авторові легко сказати, що він дорослішає. Читачеві не завжди легко йти за ним у цю дорослість, якщо його тягнуть туди без попередження.

Телефон завібрував. Дарина.

— Ти жива?

— Формально — так.

— Тоді взувайся. Підемо на базар.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Коли жінка починає робити з рукавичок еротичний інструмент, їй треба або закохатися нормально, або купити помідорів.

Соломія хотіла заперечити, але в реченні Дарини була така проста грубувата турбота, що сперечатися стало соромно. Через пів години вони йшли між рядами, де пахло кропом, полуницею, дешевим пластиком, сиром, потом і землею. Усе це було настільки не схоже на платформу, що спершу Соломія відчула майже образу. Реальне життя не вміло тримати стиль. Воно підсовувало людині гнилу цибулину поряд із трояндами й вимагало не робити з цього символ.

Дарина вибирала помідори так, ніби вела переговори про мирний договір. Торкалася кожного, нюхала, повертала боком до світла. Продавчиня дивилася на неї з повагою професійного ворога.

— Ти колись казала, що ненавидиш помідори.

— Я й досі їх ненавиджу. Але мама любить. Їй після хімії постійно хочеться кислого.

Соломія зупинилася.

— Ти не казала.

— А ти не питала. І це не претензія. У тебе був свій старий пірат, свої рукавички й власна громадянська війна з аудиторією.

Дарина сказала це легко, але в її легкості було щось надто рівне. Так говорять люди, які давно відполірували біль, щоб інші не порізалися випадково.

— Дарино...

— Не роби зараз обличчя медсестри з серіалу. Я справляюся. Просто іноді хочу поговорити не про те, кого ти там кохаєш у чаті, а про те, що я вчора рахувала гроші на ліки й подумала: може, доросле життя — це жанр, у якому завжди бракує бюджету на фінальну сцену.

Соломія нічого не відповіла. Вперше за довгий час їй стало соромно не за бажання й не за листи, а за власну неуважність. Дарина весь цей час була поруч, жартувала, витягувала її з кімнати, сварила за зелений кружечок, а сама несла в сумці помідори для матері, якій після лікування хотілося кислого.

Вони купили помідори, сир, дві булки й гострий соус у маленькій пляшці. Дарина ткнула в нього пальцем.

— Оце тобі для тексту. Бо твій Полковник, без сумніву, прекрасний чоловік, але якщо ви ще три глави будете тільки благородно мовчати, я сама зайду в чат і напишу йому, щоб він або тримав дистанцію, або вже хоча б робив це з користю для літератури.

— Ти не посмієш.

— Я жінка, яка торгується за помідори з продавчинею, схожою на прикордонний контроль. Не недооцінюй мене.

Соломія засміялася. Цей сміх не скасовував Полковника. Не лікував. Не зменшував його влади над її вечорами. Але на кілька хвилин повертав її в світ, де люди купують сир, несуть пакети й можуть любити одразу кілька речей: вигаданого чоловіка, живу подругу, матір подруги, яка просить кислого, і власний текст, який уже не знає, як бути зручним.