Глава 24. Тарілки після пристрасті

У понеділок Полковник виклав не главу, а короткий авторський запис під романом.

На платформі такі записи зазвичай були найнебезпечнішими. У главах автор ще ховається за персонажів, сцени, діалоги, портові тумани й чужі рукавички в кишенях. В авторському записі він стоїть ближче до дверей. Не обов’язково виходить. Але вже чути, як клацає замок.

Соломія побачила сповіщення між повідомленням від Дарини й листом від платформи про спад активності її фанфіку на одинадцять відсотків. Один світ казав: тебе читають менше. Другий — що Дарина знову не спала й написала новий абзац про свою порожню кухню. Третій — що Полковник щось додав.

Звісно, вона відкрила третій першим.

Запис називався «Про тишу».

Полковник писав коротко. Не як у романах. Сухіше, простіше, без звичних повільних заходів. Він писав, що тиша для автора — не завжди умова праці. Іноді тиша — розкіш, яку вигадали самотні люди або ті, хто має окремий кабінет і двері, що зачиняються без дитячих пальців у шпарині. Більшість його текстів народжувалася не в тиші, а серед побутового гулу: чайника, кроків, чужих уроків, загублених зошитів, нічних кашлів, сварок за дрібниці й раптових примирень, після яких у коридорі лишається більше правди, ніж у деяких романах.

Соломія читала повільно.

Там не було нічого шокуючого. Жодної сповіді. Жодного «ось моє життя». Лише кілька речень про те, що доросла людина рідко пише з чистого простору. Частіше вона пише з місця, де їй хтось заважає, хтось потребує, хтось ображається, хтось сміється, хтось хворіє, хтось грюкає дверима, а ти все одно мусиш знайти речення, якщо воно справді твоє.

Під кінець запису стояла фраза, від якої Соломія зупинилася на пів подиху.

«Можливо, саме тому я не дуже вірю в стерильні тексти. Якщо в домі занадто тихо, варто перевірити, чи там хтось живий».

Вона не записала це в цитатник. Не одразу. Спершу просто сиділа з телефоном у руці й слухала свою квартиру: холодильник, машини за вікном, сусідський телевізор, власне дихання. У її домі було тихо не тому, що там ніхто не живий. Просто вона була одна. І ця різниця раптом здалася не філософською, а фізичною.

Дарина: Ти жива? Чи знову пішла в монастир Полковникових абзаців?

Соломія: Жива. Просто читаю його запис про тишу.

Дарина: Не читай занадто довго. Тиша — підступна тварина. У мене вона сьогодні з’їла сніданок і дві години роботи.

Соломія перечитала повідомлення й уперше за день відкрила не Полковника, а Даринин файл, який та надіслала вночі. Там було пів сторінки про жінку, яка після розлучення купує один помідор, один йогурт і один маленький хліб, а касирка питає: «Пакет потрібен?» — і від цього питання жінка мало не плаче, бо пакет уже зайвий для її нового життя.

Текст був нерівний. Місцями надто прямий. Місцями прекрасний. І дуже Даринин.

Соломія: Твоя касирка сильніша за всі твої метафори. Не тікай від неї.

Дарина: Тобто прибрати абзац про «порожнечу, яка дихала в холодильнику»?

Соломія: Залишити холодильник. Прибрати, що він дихав. Холодильник і так страшний, коли в ньому один йогурт.

Дарина: Дивись ти. Виросла редакторка. Полковник пишався б.

Соломія хотіла усміхнутися, але не встигла. Фраза вдарила м’яко й неприємно. Ніби будь-яке її дорослішання все ще треба було подати йому на підпис.

Соломія: Не треба зараз Полковника.

Дарина відповіла не одразу.

Дарина: Добре. Тоді я пишатимусь. Можна?

Соломія довго дивилася на екран. Потім відклала телефон і вперше за багато днів заплакала не через Полковника. Через Дарину. Через один йогурт. Через пакет, який не потрібен. Через те, що поруч існують живі люди зі своїми порожніми кухнями, а вона іноді проходить повз них, бо слухає, чи не зашумить десь за екраном чужий великий дім.

Це був не сором. Це була корекція зору.

Увечері вона повернулася до фанфіку. Архіваріуска більше не чекала, що князь прийде й назве її єдиною. Вона сиділа в архіві й переписувала чужі свідчення про загиблих на колоніях, тому що жодне кохання не скасовувало роботи з мертвими. Князь зайшов пізно. Не з квітами. Не з вибаченнями. З коробкою їжі, яку сам погано розігрів.

Соломія дала їм сцену без дотику, але з такою напругою, що пальці самі сповільнилися на клавіатурі.

Він поставив коробку на стіл і сказав: «Я не знаю, як просити пробачення так, щоб не виглядати героєм у власній легенді». Вона не підняла очей. «Тоді не виглядайте. Просто сядьте й їжте». Він сів. Металева ложка торкнулася її ложки в спільній коробці. Дві дрібні речі зустрілися там, де жодне освідчення ще не мало права. Архіваріуска відчула не його руку, а тепло від їжі, яку він приніс. І цього чомусь вистачило, щоб у тілі згадалося все, чого вона не дозволила йому взяти.

Соломія зупинилася. У сцені не було нічого прямого. Саме тому вона пекла.

Коментарі прийшли швидко.

Руда_Моль: Я офіційно заявляю: спільна коробка їжі тепер інтимніша за половину поцілунків на платформі.