Глава 21. Сторонній чоловік

У п’ятницю Дарина написала Соломії ще до обіду.

Дарина: Увечері кав’ярня. Живі люди. Без аватарів. Без зелених крапок. Без твоїх героїчних спроб закохатися в пунктуацію.

Соломія: Це знову дружба в адміністративній формі?

Дарина: Це вже дружба з ознаками примусового провітрювання.

Соломія прочитала повідомлення на кухні, тримаючи в руці ложку з вівсянкою, яка встигла стати схожою на цемент для дуже сумних будівель. За вікном дощ розмальовував скло довгими кривими лініями. Платформа мовчала. Полковник не був онлайн. Фанфік зранку отримав ще три суперечливі коментарі: дві читачки просили “більше вогню”, одна — “менше філософії й більше дій, бо я після роботи хочу не психотерапії, а князя”.

Раніше це зачепило б її сильніше. Тепер вона просто допила холодну каву й подумала, що читачі теж мають право на втому. Не кожна людина приходить у текст дорослішати. Дехто приходить туди, щоб нарешті побути безпечним дурнем із красивим чоловіком у кадрі. І це не злочин. Злочином було б удавати, що вона сама досі хоче писати лише такі кадри.

Увечері Дарина зустріла її біля кав’ярні з таким виглядом, ніби вела не подругу, а підозрювану на очну ставку з реальністю.

— Там буде Назар, — сказала вона замість привітання.

— Той Назар?

— Той самий. Живий, із чорної сорочки, і, здається, досі не вважає тебе метафорою.

— Дарино.

— Не дивися на мене так. Він не наречений, не кандидат у твою драму і не спроба вилікувати тебе чоловіком. Просто нормальний хлопець. Пише есеї, читає вголос не гірше за середній чайник і знає, що таке дедлайн.

— Це звучить як дуже сумний опис ідеального чоловіка для авторки.

— Ідеальних ми вже залишили твоїй уяві. Сьогодні — нормальний.

Кав’ярня була маленька, з дерев’яними столиками й полицями, на яких книжки стояли радше для атмосфери, ніж для читання. У кутку хтось налаштовував мікрофон. На стіні висіла афіша вечора короткої прози. Люди роздягалися, струшували дощ із парасольок, сміялися, пересували стільці. Усе було незручно живе: голоси перебивали одне одного, чашки стукали, у когось заїдала блискавка на куртці, бариста кричала, що мигдальне молоко закінчилося, і ніхто не мав гарного фільтра на обличчі.

Назар виявився не тим чоловіком, якого можна було б ненавидіти для зручності. Це було прикро. Він був високий, трохи сутулий, із м’якими очима й смішною звичкою перепрошувати стілець, якщо випадково зачіпав його ногою. Говорив спокійно. Не намагався вразити. Не кидав фраз, які хотілося записувати в цитатник. І саме тому поруч із ним було безпечно.

— Дарина сказала, що ви пишете фанфіки, які перестали бути фанфіками, — сказав він, коли вони залишилися біля столика удвох.

— Дарина небезпечна людина. Вона робить із пліток літературознавство.

— Це комплімент?

— Для Дарини — вирок.

Назар засміявся. Нормально. Тепло. Без тієї внутрішньої шорсткості, від якої Соломія в Полковникових жартах відчувала, ніби хтось проводить сірником по сухій коробці її нервів.

Він читав короткий текст про чоловіка, який після розлучення вчився купувати собі постільну білизну без відчуття поразки. Текст був чесний. Трохи нерівний. Місцями надто пояснений. Але в одному абзаці чоловік стояв у відділі з простирадлами й не міг вибрати колір, бо всі кольори здавалися рішеннями, на які він більше не мав права. Соломія раптом відчула до Назара повагу. Не захоплення. Не жар. Але людську повагу до того, хто приніс у кімнату щось справжнє й не прикрив його бронею іронії.

Після читань вони вийшли під навіс. Дощ дрібно стукав по металу. Дарина розмовляла з якоюсь редакторкою біля входу, дуже активно жестикулюючи й удаючи, що не стежить за ними краєм ока.

— Можна я скажу незручну річ? — запитав Назар.

— Після вечора прози це майже професійний обов’язок.

— Ви весь час ніби тут і не тут. Не в поганому сенсі. Просто в якийсь момент ви дивитеся на людину, а насправді перевіряєте, чи витримає вона порівняння з кимось, кого немає поруч.

Соломія не відповіла одразу. Хотіла пожартувати. Сказати, що це такий авторський погляд. Що вона завжди так дивиться, бо професійна деформація. Що ні з ким вона нікого не порівнює. Але дощ був надто реальний, Назар — надто неагресивний, а брехня — надто втомлена.

— Є така людина, — сказала вона. — Точніше, є текст, який довго здавався людиною.

— І він виграє?

— Не знаю. Ви ж не граєте.

— Це добре чи погано?

— Для вас — добре. Для моєї драматургії — катастрофа.

Назар знову засміявся. Потім дуже обережно, майже питаючи не словами, а рухом, торкнувся її пальців. Соломія не відсмикнула руку. Його дотик був теплий, живий, доступний. Саме такий, якого, здавалося б, мала хотіти молода жінка, що надто довго годувала власне тіло чужими повідомленнями.

Але тіло повелося чемно.

Не холодно. Не з огидою. Просто чемно. Воно ніби подякувало за увагу, прийняло факт живої руки поруч і не відкрило жодних дверей. Ніякого внутрішнього вогню. Ніякого перцю. Ніякого стуку крові в горлі. Лише нормальна людська близькість, до якої Соломія не мала права ставитися зневажливо, але й не могла видати її за те, чим вона не була.