Глава 20. Сірник і сонце

Наступного дня фанфік піднявся в добірці платформи не завдяки кількості сердечок, а завдяки кількості коментарів.

Алгоритм, як і більшість байдужих систем, не розумів різниці між захопленням, обуренням, тілесною розгубленістю й дискусією про етичність мізинців. Він бачив активність. Активність була висока. Отже, текст жив.

Соломія дивилася на статистику й уперше не знала, радіти чи ховатися. Переглядів стало менше, ніж у часи простих гарячих сцен, зате середній час читання зріс майже вдвічі. Люди не ковтали главу. Вони жували її повільно, іноді давилися, поверталися, перечитували й сперечалися в коментарях так, ніби питання, чи мав князь право зупинитися після поцілунку, стосувалося державної безпеки.

Руда_Моль: Я все ще за те, щоб вони колись таки не зупинилися. Але тепер хочу, щоб це сталося так, аби я потім три дні не могла читати нічого меншого.

Космічна_Булочка: Я передумала. Не поспішай. Маринуй нас далі. Тільки попереджай, коли треба купувати воду.

Тінь_Лорда: Темп провисає. Але чомусь я перечитав сцену двічі. Ненавиджу, коли автор перемагає мене не там, де я чекав.

Морська_Сіль: У мене питання не до князя, а до нас. Чому ми так довго вважали, що “гаряче” — це коли хтось когось бере, а не коли обоє нарешті не брешуть?

Соломія читала й відчувала дивне задоволення. Не тріумф. Тріумф завжди стоїть на підборах і любить, щоб його бачили. Це було інше: тихе, глибше, майже тілесне відчуття, що вона нарешті знайшла температуру, яка не зраджує її нову правду й не вбиває бажання.

А тоді в коментарях з’явився допис від користувачки, якої вона раніше не помічала.

Мідна_Ластівка: Це гарно, але мені не вистачає старої Соломії. Там було легше. Ти писала так, що можна було втекти з життя на пів години. А тепер твої герої несуть життя з собою, і після них не легше, а чесніше. Не всі за цим приходять.

Соломія перечитала коментар кілька разів. У ньому не було злості. Саме тому він болів. Людина не нападала. Вона просто назвала втрату. Старої Соломії комусь справді не вистачало.

Вона могла відповісти захисно. Могла пояснити, що автори ростуть, тексти змінюються, а читачі не зобов’язані залишатися. Усе це було б правильним і трохи дерев’яним. Натомість вона написала:

Соломія: Розумію. Мені самій іноді її не вистачає. Вона простіше натискала на кнопки й краще знала, де в читача серце, а де запальничка. Але, мабуть, я вже не можу писати так, ніби не знаю, що пауза іноді гарячіша за стіну.

Відповідь зібрала більше вподобань, ніж половина старих сцен із поцілунками. Це теж було смішно. Платформа любила драми навіть тоді, коли драма полягала лише в тому, що авторка дорослішає не за розкладом аудиторії.

Увечері Дарина прийшла без попередження — з пакетом мандаринів і пляшкою дешевого ігристого.

— У нас подія?

— Так. Я звільнилася.

Соломія не одразу знайшла відповідь. Дарина працювала в рекламній агенції, де писала тексти для людей, які вимагали “більше душі” в оголошенні про знижку на ламінат. Вона багато жартувала про цю роботу, але трималася за неї міцно: оренда, стоматологія й доросле життя не приймають оплату сарказмом.

— Ти жартуєш?

— Ні. Мене попросили зробити “ніжніший тон” для кампанії клініки, яка економить на медсестрах. Я написала три варіанти. У третьому було приховане прокляття. Потім зрозуміла, що або звільнюся я, або моя печінка почне писати заяву окремо.

Вона відкрила ігристе без келихів, просто кухонним рушником, бо корок упирався, як малий чиновник у власне крісло. Піна полізла на стіл. Дарина засміялася, але в очах у неї стояв страх.

— Ти боїшся.

— Звісно. Я не героїня твого фанфіку. У мене немає космічного князя, який подасть фінансову подушку й скаже щось про честь.

— У моєї героїні теж уже немає такого князя.

— От бачиш. Ти псуєш жанр навіть у житті.

Вони пили ігристе з чашок. Їли мандарини. Дарина розповідала про начальницю, яка називала експлуатацію “сімейною атмосферою”, про копірайтерів, що навчилися плакати без звуку між правками, про власну втому від чужих голосів. Соломія слухала й раптом зрозуміла: Дарина теж виходить із чужого тексту. Просто її текст був не романтичний, а корпоративний.

— Знаєш, що найсмішніше? Я тобі весь час кажу не чекати дозволу від Полковника, а сама чекала дозволу від людей, які ставили кому після слова “унікальна пропозиція” з таким виглядом, ніби вирішують долю мови.

— То що тепер?

— Тепер я трохи панікуватиму. Потім знайду роботу. А між цим напишу текст, який давно не писала, бо дуже зайнята була чужими “цінностями бренду”.

Соломія відчула, як щось м’яко клацнуло всередині. Дарина перестала бути тільки тією, хто ставить її на землю. Вона стояла поруч на тій самій землі й теж не була певна, чи витримає.

Ближче до десятої платформа затремтіла повідомленнями. У загальному чаті хтось відкрив дискусію про еротику в сучасному самвидаві. Соломія побачила знайому тему й відчула, як у тілі відразу прокинувся вчорашній жар. Дарина, звісно, помітила.