Глава 19. Гостра страва

Дарина готувала локшину так, ніби мстилася всьому, що в житті було прісним.

На її маленькій кухні пахло імбиром, часником, соєвим соусом і гострим перцем. Вікно запітніло, чайник свистів, на підвіконні лежала стара книжка з рецептами, яку Дарина ніколи не відкривала, бо готувала не за рецептами, а за настроєм. Сьогодні настрій у неї був різкий, солоний і трохи небезпечний.

Соломія сиділа за столом, підперши щоку рукою, і дивилася, як подруга кидає в сковорідку ще одну щіпку перцю.

— Ти хочеш мене нагодувати чи влаштувати екзекуцію смаковим рецепторам?

— Не перебільшуй. Це просто страва, яка пояснює людині, що вона ще жива.

— У мене останнім часом і без локшини достатньо доказів.

— У тебе останнім часом багато літературних доказів. А це буде фізичний. Їж.

Дарина поставила перед нею миску. Локшина блищала темним соусом, зверху зеленіла цибуля, між шматочками овочів червоніли тонкі кільця перцю. Усе виглядало так, ніби їжа мала власну думку й не збиралася просити пробачення за темперамент.

Соломія обережно взяла першу виделку. Спершу було солодкувато. Потім тепло. Потім язик зрозумів, що його ввічливо обдурили, і в очах виступили сльози.

— От бачиш. Нарешті чесна реакція, без метафор.

— Я зараз заплачу не від драми, а від твоєї кулінарної агресії.

— Іноді це корисніше. Драма робить людину красивою у власній уяві. Перець — рівною перед Богом, шлунком і слизовою.

Соломія засміялася й знову взялася за виделку. Пекло. Але саме так, що хотілося ще. Не вбивало, не принижувало, не забивало смак. Навпаки — відкривало його повільно, шар за шаром. Спершу соус, потім імбир, потім димна гіркота, потім гостре тепло десь у горлі, яке залишалося після ковтка довше, ніж сама їжа.

Вона раптом подумала, що її фанфіку бракує саме цього. Не “погарячіше”, як просили читачки. Не механічного вогню. А перцю. Такого, щоб сцена не просто збуджувала, а змушувала тіло ще кілька хвилин пам’ятати прочитане, навіть коли очі вже перейшли до наступного абзацу.

— Ти зараз не їси. Ти вже щось пишеш у голові.

— Можливо.

— Князь нарешті перестане дивитися на архіваріуску так, ніби проходить державну атестацію з благородства?

— Не перестане. Але, мабуть, у нього теж з’явиться перець.

Дарина сперлася стегном на край столу й раптом перестала жартувати. Це в ній завжди було помітно: гумор не зникав одразу, а ніби відходив на крок, даючи місце іншій людині. Не веселій. Не розумній. Втомленій.

— Ти знаєш, чому я тебе тягну з дому?

— Бо ти добра людина з авторитарними нахилами.

— Бо я три роки була жінкою, яка чекала повідомлення від чоловіка, що мав талант писати “скоро” так, ніби це форма любові.

Соломія опустила виделку.

— Ти ніколи не розповідала.

— Бо це некрасива історія. У некрасивих історіях важко виглядати мудрою. Він не був поганий. От у чому проблема. Поганих легше ненавидіти. Він просто любив мене рівно настільки, щоб не відпускати, і недостатньо, щоб прийти. А я сиділа й чекала. Не зелену крапку, а синю галочку, звук дверей, дзвінок, будь-що. Я теж була дуже поетична у своєму приниженні.

Локшина на хвилину втратила смак. Соломія дивилася на Дарину й уперше бачила не подругу, яка вміє влучно ставити діагнози, а жінку, котра колись сама лежала в чужій паузі й називала це надією, бо інакше довелося б назвати залежністю.

— І як ти вилізла?

— Некрасиво. Заблокувала, розблокувала, написала, стерла, випила забагато вина, посварилася з мамою, купила дорогі черевики, які натирали, і врешті зрозуміла: якщо чоловік приходить до тебе лише словами, треба перевірити, чи не ти сама пишеш йому маршрут.

Соломія хотіла відповісти легко. Не вийшло.

— Я не кажу, що твій Полковник такий. Ти сама знаєш, що ні. Але твоя фантазія може бути такою. Вона вміє приходити вчасно. Вона завжди знає, що сказати. І ніколи не має температури, кредитів, брудного посуду й чужих дітей, які проливають компот на роутер.

Фраза про чужих дітей зачепила Соломію тонко, майже без крові. Не тому, що Дарина щось знала. Не знала. Просто реальність Полковника вже мала кілька щілин, і крізь них тягнуло домом.

— Мені не треба, щоб ти мене рятувала від нього.

— Я й не рятую. Я кладу поруч воду, бо ти сама попросила перцю.

Вони доїли майже мовчки. Гострота осідала в тілі. Не неприємна. Сильна. Вона повертала Соломію з голови в рот, горло, живіт, пальці, які трохи тремтіли від тепла. У цьому було щось тверезе: тіло не фантазувало, воно реагувало.

Удома Соломія не відкрила спершу профіль Полковника. Відкрила фанфік.

Архіваріуска стояла в обсерваторії перед князем уже третю сцену поспіль. Читачки втомлювалися чекати. Князь теж мав би втомитися. За законами жанру він мусив нарешті зробити те, що давно робили в коментарях за нього: підійти, взяти, поцілувати, розтопити, перемогти.

Соломія написала не це.