Глава 18. Чужий дім

У неділю на форумі платформи відкрили тему, яку Соломія спершу хотіла оминути.

Назва була липка, як розлитий сироп: «Чи можна закохатися в автора через його тексти?»

Зазвичай такі теми швидко перетворювалися на ярмарок чужих зізнань, жартів, напівсоромних історій і театральних попереджень про небезпеку інтернету. Соломія могла б просто прочитати й закрити. Але не закрила. Коли тема називає твою хворобу вголос, важко пройти повз і не перевірити, чи правильно поставили діагноз.

Буквоїдка_88: Думаю, можна. Текст — це ж теж людина, тільки без запаху кави й поганих звичок.

Руда_Моль: Я закохуюся в кожного автора, який пише нормальні чоловічі руки. Потім згадую, що автор може бути тіткою з двома котами. Це рятує психіку.

Космічна_Булочка: А якщо серйозно, іноді стиль звучить інтимніше за голос. І це страшнувато.

Тінь_Лорда: Закохатися можна в будь-що. Питання, чи треба будувати на цьому храм.

Соломія читала й відчувала, як усередині піднімається не сором навіть, а напружена цікавість. Їй хотілося, щоб Полковник не прийшов у цю тему. І хотілося, щоб прийшов. Це був найчесніший опис її стану: уникнути удару й одночасно підставити під нього обличчя, аби нарешті стало зрозуміло, скільки в ньому правди.

Він з’явився за пів години.

Полковник: Закохатися в текст можна. В автора — обережніше. Текст завжди приходить до вас умитий, причесаний і з вибраними словами. Автор у реальності може бути людиною, яка не знайшла другий носок, зіпсувала омлет, сказала дурницю й забула, навіщо зайшла на кухню.

Соломія всміхнулася. Це ще було безпечно. Навіть тепло. Побут, носок, омлет — його звичний спосіб підкласти під пафос дерев’яну підпорку, щоб той не завалився на читача.

Потім він дописав друге повідомлення.

Полковник: Найгірше, що можна зробити з чужим аватаром, — поставити йому ліжко у власній голові, а потім образитися, що він туди не прийшов. Аватар не винен. Він узагалі часто не знає, що його вже поселили, одружили, роздягнули, висповідали й призначили відповідальним за чужу самотність.

Соломія перестала всміхатися.

Фраза була точна. Занадто точна. Жорстока не наміром, а збігом. Він, звісно, писав не їй. Він писав форуму, молодим авторкам, читачкам, усім тим, хто легко плутає стиль із долею, а відповідь на коментар — із дотиком. Він не міг знати, що в одному з вікон цей текст зараз читає жінка, яка справді поставила йому ліжко у власній голові.

І саме тому боліло чисто.

У чаті посипалися смайли, жарти й обурення.

Руда_Моль: Полковнику, ну от навіщо так одразу по живому? Я вже майже вийшла заміж за трьох авторів і одного перекладача.

Космічна_Булочка: «Аватар не винен» — це треба в правила платформи.

Леді_Спойлер: Жорстко, але чесно. Хоча тепер мені треба повернути кількох вигаданих чоловіків законним власникам.

Соломія не написала нічого. Закрила форум і встала з-за столу.

Раніше вона пішла б у файл із листами. Поклала б туди біль, як гарячий предмет у миску з холодною водою. Описала б, як він, сам того не знаючи, влучив у неї. Назвала б це несправедливим, потім виправдала б його, потім соромилася б свого права на образу. Схема була знайома. Майже зручна.

Цього разу вона не відкрила файл.

Вона подзвонила матері.

— Ти їла?

— Мамо, я дзвоню не тому, що помираю.

— Люди часто так кажуть саме перед тим, як з’ясувати, що вони їли каву й два печива.

Соломія подивилася на стіл. Там справді стояла кава й лежало одне печиво, яке вона надкусила ще вранці, а потім забула.

— Я зроблю суп.

— Це не відповідь. Це передвиборча обіцянка.

Соломія засміялася. Мамин голос був не літературний, не епістолярний, не пройнятий глибиною й підтекстом. Він був настільки реальний, що в ньому можна було почути каструлю, телевізор у сусідній кімнаті й чиюсь сусідку, яка знову «все життя людям псує, але варення варить добре».

— У мене все нормально. Просто треба було почути когось живого.

— О, — мама помовчала. — Це вже серйозно. Коли ти хочеш почути живих, значить, інтернет знову наробив із тебе поетесу.

Вони говорили двадцять хвилин. Про комуналку. Про двоюрідну тітку, яка вирішила, що їй потрібна англійська «для мозку». Про те, що Соломія занадто худа на останньому фото. Про суп. Про гроші. Про те, що мамі не подобається слово «контент», бо воно звучить як щось, що можна зберігати в пластиковому відрі.

Після розмови Соломія справді зварила суп. Нічого символічного. Картопля, морква, цибуля, куряче філе. Цибуля змусила очі сльозитися, і це було зручно: можна було тимчасово звинуватити овоч, а не Полковника.

Поки суп кипів, вона відкрила фанфік. Архіваріуска після сцени в обсерваторії мала наступного ранку отримати листа від князя. За жанровою логікою лист мав бути майже освідченням: стриманим, небезпечним, таким, щоб читачки одночасно мліли й писали в коментарях про пожежу.