Глава 17. Власний голос

У суботу Соломія вперше за довгий час прокинулася не від думки про Полковника.

Це не було зціленням. Зцілення — слово для людей, які люблять гарні назви для процесів, у яких насправді багато бруду, сорому й побутової впертості. Просто вона прокинулася від повідомлення Дарини, яка надіслала фото афіші: «Вечір молодих авторів. Відкритий мікрофон. Тексти до десяти хвилин».

Дарина: Ти йдеш.

Соломія: Це питання чи погроза?

Дарина: Це дружба в адміністративній формі.

Соломія довго дивилася на афішу. На ній були намальовані чашка кави, мікрофон і книжка, яку, здається, ніколи не відкривали, щоб не зіпсувати композицію. Подія мала відбутися в маленькій книгарні на Подолі. Не платформа. Не чат. Не коментарі. Не зелена крапка біля чужого псевдоніма. Реальні стільці. Реальні люди. Реальний мікрофон, у який не вставиш смайлик замість паузи.

Перший імпульс був простий: відмовитися. Сказати, що вона не готова. Що її оригінальний роман має лише два речення, одне з яких може виявитися випадковою гарною помилкою. Що фанфік — не те саме. Що читачки чекають продовження. Що ввечері Полковник може з’явитися в чаті.

Остання причина й вирішила все.

Якщо її життя й далі мало підлаштовуватися під можливість чужого входу в мережу, то проблема була вже не в Полковнику. Проблема була в тому, що Соломія сама роздала ключі від свого дня людині, яка навіть не просила їх тримати.

Соломія: Добре. Піду. Але читати не обіцяю.

Дарина: Не обіцяй. Просто візьми текст. І ноги. Ноги бажано свої.

До вечора Соломія кілька разів відкривала «Роман без чужого даху». Порожній документ уже мав два речення й нахабно вдавав із себе початок літературного життя. Вона дописала третє:

«Жінка, яка все життя писала чужі листи, одного ранку зрозуміла, що не знає власного почерку. Вона не злякалася. Вона розсердилася. Бо страх просить ковдру, а злість — стіл, папір і право не вибачатися за чорнило на пальцях.»

Це було ще сире. Місцями надто схоже на Полковника. Місцями — на неї, яка намагається не бути схожою на Полковника. Але вперше текст не просив його дозволу. Не стояв під його вікном із квітами й довідкою про художню цінність. Просто існував.

Паралельно фанфік жив своїм неспокійним життям. Після останньої глави коментарі розділилися ще різкіше.

Руда_Моль: Сол, я перечитала сцену в обсерваторії тричі. Вони не торкнулися, а в мене телефон мало не розплавився. Але я чесно сумую за часами, коли князь просто був небезпечний і красивий, а не емоційно відповідальний.

Космічна_Булочка: Я не знаю, що гірше: коли він її притискає до стіни, чи коли він НЕ притискає. Друге, виявляється, потребує холодного душу.

Тінь_Лорда: Темп просів. Раніше було більше подій.

Морська_Сіль: Події є. Просто вони тепер відбуваються всередині. Не всі виживуть, але я лишаюся.

Соломія не відповідала одразу. Прочитала всі коментарі, потім відкрила статистику. Переглядів стало менше. Коментарі — довші. Лайків — менше. Збережень — більше. Платформа, мабуть, не знала, як оцінити текст, який одночасно втрачав легкість і набирав вагу.

Вона могла б повернути сцену до старої температури: дати князеві різкий дотик, архіваріусці — розгублене дихання, читачкам — вибух. І це було б не соромно. Еротика не стає гіршою лише тому, що вона еротика. Але тепер Соломія вже не хотіла писати бажання як коротку дорогу до перемоги. Їй хотілося писати його як територію, на якій людина може загубитися, якщо не має внутрішньої карти.

У книгарні було тісно. Пахло кавою, папером, мокрими парасолями й легкою панікою людей, які принесли свої тексти в реальне місце й раптом згадали, що в реальності немає кнопки «редагувати після публікації».

Дарина стояла біля полиці з поезією. У руках тримала свій блокнот, притиснувши його до грудей так, ніби це був не папір, а невелике поранене звірятко.

— Ти читатимеш? — запитала Соломія.

— Я прийшла підтримати тебе.

— Ти прийшла з блокнотом.

— Це мій талісман боягузтва.

— Тоді ми з ним домовимося, що сьогодні він працює талісманом сміливості.

Дарина глянула на неї так, ніби хотіла вколоти, але втомилася бути колючою.

— Ти стала небезпечною, коли перестала весь час дивитися в телефон.

— Не перебільшуй. Телефон у сумці.

— Але ти не тримаєш його як кисневу маску. Це вже прогрес.

Ведуча вечора — худорлява жінка з коротким волоссям і голосом шкільної директорки, яка колись таємно писала любовні вірші, — оголосила правила. До десяти хвилин. Без пояснення перед текстом. Якщо текст не може стояти без авторської милиці, хай падає красиво.

Першим читав хлопець у чорній сорочці. Його звали Назар. Він писав про місто, яке забуло назви своїх мостів. Текст був нерівний, але живий. Кілька разів він дивився в бік Соломії, і вона ловила себе на тому, що оцінює не його, а власну здатність дивитися на чоловіка без привида сивої бороди між ними.