Глава 15. Проба берега

Дарина написала вранці так коротко, що в її повідомленні не лишилося місця для втечі.

Дарина: Сьогодні о сьомій. Кава. Люди. Ти без ноутбука. Якщо прийдеш із Полковником у голові, я попрошу офіціанта принести окремий стілець.

Соломія прочитала й машинально усміхнулася. Дарина мала рідкісний талант бити в точку так, ніби просто поправляє серветку на столі. Раніше це дратувало. Тепер рятувало. Бо після останніх тижнів Соломія вже знала: людину, яка весь час дивиться в зелений кружечок, треба час від часу виводити на вулицю, як кімнатну рослину на сонце.

Вона хотіла відповісти, що зайнята. Що треба дописати главу. Що читачки чекають. Що в неї правка сцени між архіваріускою і князем. Усе це було правдою. Саме тому не годилося як виправдання.

Соломія: Прийду. Але без стільця для Полковника. Він сьогодні чергує у моїй голові стоячи.

Дарина: От і чудово. Хоч одна військова дисципліна з нього буде корисна.

До сьомої Соломія встигла зробити більше, ніж за попередні два дні очікування. Винесла сміття. Оплатила інтернет. Відповіла матері, що жива, їсть і не вступила в секту літературних моряків. Потім відкрила статистику фанфіку й побачила те, що підозрювала ще вчора: перегляди просіли.

Не драматично. Не катастрофа. Але цифри, які раніше росли легко й жадібно, тепер повзли обережніше, ніби читачки не були певні, чи їм далі дадуть солодкий жанровий пиріг, чи знову покладуть у рот гірку таблетку дорослішання.

Руда_Моль: Сол, я тебе люблю, але мені страшно. У князя з архіваріускою було все для нормального гарячого скандалу, а вони почали говорити так, ніби обом раптом дали по сорок років і совість.

Космічна_Булочка: Я прийшла по пожежу, а отримала камін, біля якого хочеться мовчати й розстібати не сукню, а самообман. Це незаконно.

Леді_Спойлер: Народ, ви не розумієте. Воно стало повільніше, але тепер кожна пауза гарячіша за поцілунок. Сол, не слухай нас. Або слухай, але не дуже.

Соломія дивилася на ці три коментарі, як на три сторони одного вироку. Перша сторона вимагала жанру. Друга червоніла й жартувала, бо текст торкнувся ближче, ніж було зручно. Третя захищала її від неї самої.

Вона відкрила чернетку фанфіку. Архіваріуска стояла перед князем у порожній обсерваторії. За склом падали уламки метеорного дощу. За всіма законами аудиторії він мав притиснути її до холодної стіни, сказати щось небезпечне й нарешті поцілувати так, щоб коментарі вибухнули капслоком.

Соломія навіть написала цей варіант. Він був майстерний. Ритм, дихання, тремтіння пальців, його рука біля її талії, її гордість, яка тане не одразу, а красиво. Сцена працювала. Вона знала це ремесло. Знала, де поставити паузу, де обірвати фразу, де дати читачці те саме тепло під ребрами, заради якого вона натискає “далі”.

Потім Соломія стерла сцену.

Не тому, що стала святішою за жанр. І не тому, що Полковник навчив її боятися бажання. Навпаки. Він, сам того не знаючи, навчив її найнеприємнішого: бажання стає сильнішим, коли його не годують дешевою перемогою.

Вона написала нову сцену. Князь підійшов близько, але не торкнувся. Архіваріуска не відступила. Між ними було стільки невимовленого, що дотик здався б занадто простим способом збрехати.

Князь сказав: “Я можу взяти Вашу руку. Але не хочу, щоб Ви потім усе життя думали, ніби це був доказ любові”.

Архіваріуска відповіла: “Тоді не беріть. Станьте поруч. Це складніше”.

Соломія перечитала й відчула, як у кімнаті стало тихіше. Не холодніше. Саме тихіше. Наче текст перестав просити лайків і вперше попросив її не зраджувати йому заради зручного ефекту.

О сьомій вона прийшла в кав’ярню без ноутбука. Це вже було майже подвигом. Телефон, щоправда, лежав у сумці, але вона поставила його на беззвучний і відчула себе людиною, яка принаймні на годину відклала власну залежність на полицю.

Дарина сиділа біля вікна. Перед нею була кава, недоїдений круасан і блокнот із відкритою сторінкою. Соломія помітила це одразу. Дарина давно казала, що нічого не пише. “Я вмію редагувати чужі життя в повідомленнях, але свої речення в мене давно не слухаються”, — жартувала вона. Тепер блокнот лежав так, ніби його застали на місці злочину.

— Ти пишеш? — запитала Соломія, сідаючи.

Дарина закрила блокнот надто швидко.

— Я роблю вигляд, що маю характер.

— І як?

— Погано. Характер теж хоче кави й чужого схвалення.

Соломія усміхнулася. Дарина сьогодні виглядала інакше. Не слабкою. Радше втомленою від ролі людини, яка завжди тримає чужі волосся, поки інші блюють після власних ілюзій.

— Ти давно не показувала мені своїх текстів, — сказала Соломія.

— Бо я їх давно не маю.

— А блокнот?

Дарина подивилася у вікно. На вулиці чоловік невдало намагався відкрити парасолю, хоча дощу ще не було. Парасоля чинила опір із гідністю старого режиму.

— Це не тексти. Це список речей, які я не сказала Андрію, коли він пішов.