Глава 10. Розмова без тіла

Наступного ранку Соломія прокинулася від дзвінка матері.

Це був найменш романтичний спосіб повернутися в тіло. Телефон вібрував на подушці, за вікном хтось заводив машину з упертістю старого трактора, а мама говорила так, ніби донька жила не у квартирі за сорок хвилин їзди, а на іншому материку з нестабільним доступом до людської відповідальності.

— Соломіє, ти жива?

— Мамо, я відповідала тобі вчора.

— Ти поставила сердечко. Сердечко — це не відповідь, це лінива форма існування.

Соломія засміялася. Материні фрази іноді мали таку щільність, що Полковник міг би позаздрити, якби знав, з якої школи вона винесла свою любов до іронії.

— Коли приїдеш? Батько питає, чи ти ще пишеш тих своїх вампірів.

— Вони не вампіри. І так, пишу.

— Головне, щоб тебе не вкусили ті твої інтернети. Бо ви там усі такі творчі, що нормальній людині страшно двері відчинити.

Після розмови Соломія довго сиділа на ліжку й дивилася на телефон. Мама нічого не знала про Полковника, але сказала точніше, ніж могла припустити: інтернети вже вкусили. Не до крові. До уяви. А це іноді загоюється довше.

Вона поїхала до батьків по обіді. Не тому, що дуже хотіла, а тому, що Даринине “ноги на землі” ніби видало їй внутрішнє розпорядження. Земля мала запах борщу, старих газет, татових інструментів на балконі й маминої звички говорити з телевізором так, ніби ведучі ще мають шанс виправитися.

Батько зустрів її на кухні, поцілував у скроню й одразу спитав, чи “романи вже годують”. Це було його улюблене питання. Не зневажливе. Практичне. Для нього будь-яка справа мала пройти крізь простий фільтр: чи можна за неї купити картоплю, оплатити світло й не соромитися перед собою.

— То що, ти тепер письменниця?

— Тепер — це коли?

— Коли люди читають і сваряться в коментарях. Це вже майже робота. У нас на заводі теж так було: якщо сваряться, значить, процес іде.

Вона сміялася щиро. Батьки не були літературними людьми, але вміли повертати її до масштабу, у якому драма з п’ятничним чатом ставала не менш болючою, зате менш всемогутньою.

За обідом мама розповідала про сусідку, яка посварилася з невісткою через кабачки. Батько пояснював, чому новий змішувач у ванній — “це не техніка, а змова проти людської гідності”. Соломія їла, слухала й раптом подумала: якби Полковник сидів тут, він би мовчки зібрав із цього дві сцени, три репліки й один абзац про те, що любов найчастіше перевіряється не бурями, а тим, хто винесе сміття без нагадування.

Вона не відкривала платформу до вечора.

Це було маленьке досягнення. Майже непомітне з боку, але для неї — як пройти повз двері й не торкнутися ручки. Телефон лежав у сумці. Полковник міг бути онлайн. Міг не бути. Світ не закінчився від того, що вона не перевірила.

У маршрутці назад вона все-таки не витримала.

На платформі чекало приватне повідомлення.

Полковник: Соломіє, вибачте, якщо лізу не в свою шухляду. Але ваша остання глава змусила мене подумати: ви зараз стоїте перед роздоріжжям. Можете йти за читачем, який хоче швидкого винагородження, або за героїнею, яка вже зрозуміла, що винагорода не завжди там, де її шукають. Другий шлях менш вдячний. Зате він ваш.

Маршрутка смикнулася на світлофорі. Якийсь чоловік наступив їй на кросівок і навіть не помітив. За вікном миготіли магазини, аптеки, зупинки, вечірні обличчя. А Соломія читала “другий шлях менш вдячний” так, ніби це було написано не про фанфік, а про все, що відбувалося з нею від першого коментаря під його романом.

Соломія: Ви кажете це як автор чи як читач?

Полковник: Як старий пес, який кілька разів біг за оплесками, а потім довго витрушував із шерсті реп’яхи власної дурості.

Соломія: І допомогло?

Полковник: Реп’яхи — так. Дурість — ні. Вона має коріння.

Соломія всміхнулася. Маршрутка, мокрі поручні, чужі пакети, запах дешевого парфуму й солярки — усе це не знищувало інтимності повідомлень, а навпаки робило її дивнішою. Вони говорили без голосу, без тіла, без спільного простору. Але його фрази входили в її день між двома зупинками й займали місце поруч із реальними людьми.

Удома вона сіла за стіл, не роздягаючи куртки, і відкрила чат на ноутбуці.

Соломія: Я сьогодні була в батьків. Тато запитав, чи романи вже годують. Мені здається, це найчесніший літературний критерій.

Полковник: Ваш тато мудра людина. Роман, який не може прогодувати автора, принаймні має не жерти його без користі.

Соломія: А якщо жере?

Полковник: Тоді треба чесно вирішити, це паразит чи дитина. Бо обох годують, але з різним виразом обличчя.

Вона перечитала слово “дитина” і не надала йому значення. Принаймні тоді. У його мові часто з’являлися побутові образи: собаки, миски, пральні машини, шкарпетки, рахунки, дитячі порівняння. Вона сприймала їх як стиль. Як доказ, що він не живе в стерильній вежі високої прози. Їй ще не спадало на думку, наскільки буквальним іноді буває стиль людини.