Глава 9. Паралельний сюжет

У п’ятницю Соломія вперше за довгий час вийшла з дому не тому, що треба було купити каву, оплатити рахунки чи провітрити голову. Її витягла Дарина — подруга з реального життя, тобто з тієї частини світу, де люди не ставили лайки під стражданнями, а питали прямо:

— Ти їла?

Дарина працювала дизайнеркою обкладинок, пила каву так, ніби це був окремий громадянський обов’язок, і читала Соломіїні фанфіки з підозрілою уважністю людини, яка любить не жанр, а автора. Вона знала про платформу, фанаток, добірку тижня, рекламні інтеграції й про те, що Соломія іноді заробляє на легковажних історіях більше, ніж деякі “серйозні” автори на продажах книжок.

Не знала вона лише про Полковника.

Точніше, знала слово. Не знала значення.

Вони зустрілися в маленькій кав’ярні біля скверу, де столики завжди хиталися, офіціанти говорили пошепки, а в кутку сидів старий чоловік із шахівницею, хоча грав завжди сам із собою. Соломія любила це місце за те, що воно не намагалося бути літературним. У ньому просто не вистачало грошей на новий ремонт, і ця чесність виявлялася переконливішою за будь-який інтер’єр у стилі “тут народжуються тексти”.

Дарина з’явилася на сім хвилин пізніше, влетіла в кав’ярню з мокрим волоссям і одразу поклала на стіл телефон, як доказ злочину.

— Я дочитала твою нову главу. Маю питання.

— Я вже боюся.

— І правильно. Хто цей чоловік?

Соломія взяла чашку обома руками. Кава була ще надто гаряча, але іноді людині потрібен предмет, за який можна сховати пальці.

— Який чоловік?

— Той, через якого твоя архіваріуска раптом перестала бути сексуальною декорацією для космічного князя і стала жінкою з хребтом. Не роби з мене читачку коментарів. Я бачу шви.

Соломія хотіла віджартуватися. Сказати, що це професійний ріст. Що вона просто втомилася від зручних героїнь. Що критика останнім часом просила глибини, а не тільки хімії. Усе це було б частиною правди. Але Дарина дивилася так, ніби прийшла не за частиною.

— Є автор, — сказала Соломія. — На платформі. Пише романи. Майже ніхто його не читає.

— Звичайно. Найнебезпечніші чоловіки завжди або майже не читаються, або кажуть, що не танцюють.

— Він не небезпечний.

— О, це вже клінічно.

Соломія засміялася, але сміх вийшов короткий. Дарина не тиснула. Вона вміла сидіти поруч із чужою таємницею так, щоб таємниця сама втомилася стояти.

За вікном ішов дрібний дощ. Люди піднімали коміри, маршрутки шипіли біля зупинки, продавчиня з квіткового кіоску поправляла відра з півоніями. Світ був мокрий, буденний і настирливо реальний. Саме такого світу Соломії бракувало останніми днями. У її кімнаті все перетворювалося на метафори. Тут метафори мокли разом з усіма.

— Ти з ним переписуєшся?

— Так. Але не так.

— Фраза “але не так” завжди означає, що саме так, тільки з більшою кількістю виправдань.

— Він не фліртує. Чесно. Він просто відповідає. Говорить про тексти. Жартує. Називає мене другом.

— А ти?

Соломія подивилася у вікно. Там жінка намагалася розкрити парасолю, парасоля опиралася, і вся сцена мала вигляд шлюбу, який тримається на звичці й поганій механіці.

— А я, здається, читаю більше, ніж він пише.

Дарина довго мовчала. Не з осудом. З упізнаванням.

— Я колись теж чекала повідомлення від чоловіка, який умів писати так, ніби клав руку не на плече, а прямо на нерв, — сказала вона нарешті. — Потім виявилося, що в житті він не вмів навіть нормально вибачитися. Тому запам’ятай просту річ: текст може бути чеснішим за людину. Але жити тобі доведеться не з текстом.

Соломія мовчала.

— Я не кажу тікати, — додала Дарина м’якше. — Просто тримай ноги на землі. Не серце. Серце все одно не слухатиметься. Але ноги — тримай.

Ця фраза зачепила сильніше, ніж усі попередні жарти. Тримати ноги на землі. Не драматично. Не красиво. Майже побутово. Можливо, саме тому корисно.

Після кави вони зайшли в книгарню. Дарина шукала подарунок для племінника, Соломія — нічого. У відділі любовних романів стояла дівчина з телефоном і фотографувала обкладинки, ніби збирала докази проти власного смаку. На одній із полиць Соломія побачила книжку з назвою “Любов без зустрічі”. Обкладинка була жахлива: темний силует, червона троянда, вікно з дощем і чоловіча рука, яка явно не знала, що робить у цій композиції.

Вона взяла книжку, прочитала першу сторінку й поставила назад. Там героїня вже в першому абзаці знала, що чоловік із листів — її доля. Соломія посміхнулася. Доля в поганих романах завжди надто пунктуальна. У житті вона зазвичай спізнюється, плутає адреси й забуває попередити, що прийде не в тій формі, у якій її чекали.

— Не купуй, — сказала Дарина, навіть не обертаючись.

— Я й не збиралася.

— У тебе і без того вдома відкрився філіал “Любові без зустрічі”.

— Дуже дякую.

— Завжди рада бути неприємною вчасно.