Глава 8. Жінка, якої не було

Марта оселилася в Соломіїній голові без дозволу.

У четвер зранку Соломія прокинулася не з думкою про Полковника, а з думкою про жінку, яку він написав. Це було нове приниження. Закохатися в автора ще можна якось пояснити. Закохатися в його персонажа — уже підозріло. А ревнувати до персонажа треба було б винести за межі пристойного психічного господарства й залишити там під дощем.

Але Марта не йшла.

Вона сиділа у внутрішній корчмі біля вікна, сушила чужі листи над свічкою й не дивилася на Соломію. Саме цим і дратувала. Бо вигадана жінка, яка не намагається тебе перемогти, завжди перемагає спокійніше.

Соломія відкрила власний фанфік і побачила, що архіваріуска раптом стала говорити інакше. Менше просила. Менше пояснювала. Більше мовчала. Учора вона ще готова була впасти в обійми князя з усією пристрастю жанру. Сьогодні дивилася на нього так, ніби її любов не скасовує її гідності.

Читачки це відчули миттєво.

Руда_Моль: Сол, що ти робиш із нами? Вона стала така доросла, що мені страшно.

Космічна_Булочка: Я прийшла по поцілунок, а отримала кризу самоідентифікації. Дякую, звісно, але можна наступного разу з попередженням?

Леді_Спойлер: Князь нарешті не виглядає як головний приз у лотереї. Він виглядає як чоловік, якого ще треба заслужити. Оце вже цікаво.

Соломія читала й усміхалася. Не так, як раніше. Раніше коментарі гріли самолюбство. Тепер вони трохи лякали. Бо читачки хвалили не ефектну сцену, а зміну температури. Вони не знали, що цю температуру приніс у її текст чоловік, який майже не читав її фанфіків, але одним реченням умів поправити всередині цілу систему опалення.

Полковник того дня мовчав.

Мовчання вже не було порожнім. Після його нової глави воно стало схожим на кімнату, де хтось щойно працював і вийшов, залишивши на столі теплу лампу. Соломія не знала, чи це краще. Порожнеча хоча б чесна. А тепла лампа провокує чекати повернення.

Вона відкрила цитатник. На останній сторінці стояли фрази Марти. Поруч — її власні примітки. Їх уже було забагато. Зошит переставав бути цитатником і ставав доказовою базою проти неї самої.

“Не можу зробити Ваші слова чеснішими, ніж Ви самі.”

Під цим Соломія написала: “А хто зробить чеснішою мене?”

Вона довго дивилася на питання. Відповідь була неприємно простою: ніхто. Полковник міг давати фрази, які розрізають туман. Міг писати жінок із чорнилом на пальцях. Міг називати її другом і дякувати за розмови. Але чесною перед собою мала стати вона сама. Це не делегується навіть геніальному старому пірату з вигадано красивими шрамами.

Соломія відклала зошит і вперше за багато днів пішла гуляти без телефону в руці.

Місто було липневе, трохи втомлене й відверто не літературне. Пил на листі. Черга біля кав’ярні. Дитина, яка плакала через морозиво не того кольору. Чоловік із пакетом картоплі сварився з кимось у телефоні так, ніби від результату залежала доля цивілізації. Жінка на лавці читала любовний роман у м’якій обкладинці й час від часу посміхалася сама до себе.

Соломія спіймала себе на думці, що хотіла б показати цю сцену Полковнику. Не фото. Саме словами. Написати: “Сьогодні бачила жінку, яка читала любовний роман так, ніби там нарешті хтось вибачився замість усіх чоловіків світу”. Він би, мабуть, відповів щось про те, що чоловіки світу завжди спізнюються з вибаченнями, бо шукають шкарпетки, ключі й історичне виправдання власної дурості.

Вона засміялася сама.

Потім злякалася цього сміху.

Бо Полковник уже жив у її голові не тільки як бажання. Він став способом коментувати світ. Це було значно небезпечніше. Тіло можна втомити, приспати, відволікти. Спосіб бачити — ні. Якщо людина входить у твій погляд, вона залишається навіть тоді, коли ти принципово не відкриваєш її профіль.

Увечері, вже вдома, вона все-таки відкрила платформу.

Нічого нового від нього.

Зате в приваті чекало повідомлення від читачки, яка давно писала їй довгі, трохи незграбні, але дуже віддані відгуки.

Морська_Сіль: Соломіє, вибачте за дивне питання. А Полковник — це не ваш співавтор? Бо останні глави у вас стали якісь полковницькі. В хорошому сенсі. Глибше, чи що. Наче хтось вимкнув зайві феєрверки.

Соломія перечитала повідомлення тричі.

Полковницькі.

Смішне слово. Незграбне. Абсолютно точне.

Вона могла образитися. Могла пояснити, що ніхто їй нічого не пише, що вона самостійна авторка, що вплив не дорівнює співавторству. Могла навіть віджартуватися. Натомість сиділа й думала: де межа між впливом і привласненням? Скільки чужої інтонації може прорости в тобі, перш ніж твої тексти почнуть носити її тінь, як чужу сорочку після ночі, якої не було?

Вона відповіла коротко:

Соломія: Ні, Полковник не мій співавтор. Але є автори, після яких уже не хочеться писати гірше.

Це була правда. Обережна, але правда.

Після відповіді вона відкрила файл із листами.