Глава 7. Його роман

У понеділок Полковник не написав нічого.

І це було правильно. Люди не зобов’язані продовжувати розмову лише тому, що хтось інший уже встиг зробити з неї релігію. Соломія повторювала це собі зранку, вдень і ввечері, як погано завчений вірш. Повторювала, коли чистила зуби. Коли відповідала читачкам. Коли відкривала його профіль і бачила той самий спокійний рядок: останній вхід — субота, 10:41.

Він мав життя. Це було очевидно. І саме очевидність дратувала найбільше. Бо вигаданому Полковнику життя було не потрібне. Йому вистачало моря, старої сорочки, шраму на брові, втомленого баритону й кількох фраз, від яких у Соломії теплішали пальці. Реальному Полковнику, мабуть, треба було платити рахунки, шукати чисту чашку, сваритися з технікою, відповідати на дзвінки, забувати щось у магазині й повертатися до справ, про які вона не знала нічого.

Вона знала, що це нормально.

Знала — і все одно ревнувала його до невідомого побуту.

Ревнощі до побуту були найпринизливішим видом ревнощів. До жінки ще можна ревнувати красиво. Суперниці можна вигадати обличчя, плечі, голос, запах парфумів і навіть благородно визнати її переваги. А як ревнувати до пральної машини, сантехніка, рахунків і розбитої чашки? Як конкурувати з понеділком, якщо понеділок завжди приходить першим і не питає, чи ти сьогодні в мереживі власної уяви?

Соломія відкрила файл із листами, але нічого не написала. Були дні, коли навіть ненадісланий лист здавався надто гучним. Вона сиділа перед білим екраном і відчувала дивну втому від самої себе: від готовності чекати, від здатності робити свято із зеленого кружечка біля чужого псевдоніма, від того, що слово “друже” все ще лежало між ребрами, як маленька, чемно загорнута шпилька.

Вона закрила документ і відкрила власний фанфік.

Архіваріуска й князь мовчали вже третій день. Читачки в коментарях вимагали продовження, погрожували серцями, слізними смайлами й театральними прокльонами. “Сол, ти садистка”. “Ну не можна так обривати сцену!” “Хай він уже скаже їй, що любить”. “А якщо не скаже, ми прийдемо по тебе”.

Соломія читала це й думала, що читачки мають щасливу жорстокість. Їм потрібна фраза. Визнання. Поцілунок. Сцена, після якої можна поставити сердечко й піти спати з відчуттям, що світ хоч трохи піддається монтажу. Вони не знали, що іноді найважливіша людина в історії не говорить “люблю”, бо навіть не знає, що опинилася в чужій любовній історії.

Вона написала архіваріусці одну репліку:

“Мені болить не Ваше мовчання. Мені болить те, що я сама дала йому право щось означати.”

Потім перечитала й зрозуміла, що це знову не фанфік.

Так тривало до середи.

У середу після обіду на сторінці Полковника з’явилося оновлення. Не повідомлення їй. Не відповідь. Не приватний знак. Просто нова глава в романі, який майже ніхто не читав. Платформа механічно викинула сповіщення: “Полковник додав продовження до твору «Повернення старого контрабандиста»”.

Соломія побачила його в телефоні між повідомленням від читачки й рекламою курсу з просування авторів. Серце впізнало ім’я раніше, ніж розум устиг удавати спокій.

Вона не відкрила главу одразу.

Спершу поставила чай. Не тому, що чай був потрібен. Треба було виконати бодай якийсь ритуал між світом, де вона ще не прочитала його нові речення, і світом, де вони вже могли змінити її день. Вода закипала надто довго. Чашка стояла біла й беззахисна. Ложка стукнула об край так голосно, ніби кухня вирішила видати її з головою.

Нарешті вона сіла й відкрила главу.

Перший абзац був про туман над портом. Другий — про старого контрабандиста, який повернувся до корчми й побачив, що на його місці за кутовим столом сидить молода жінка з чорнилом на пальцях. Не красива в очевидному сенсі. Не та, на яку одразу дивляться всі чоловіки. Інша. З обличчям людини, котра слухає навіть тоді, коли мовчить.

Соломія перестала ковтати чай.

Вона перечитала речення.

“З обличчям людини, котра слухає навіть тоді, коли мовчить.”

Це могло бути про кого завгодно. У літературі все може бути про кого завгодно, якщо автор достатньо вміє робити вигляд, що нікого конкретного не мав на увазі. Але Соломія вже не була чесним читачем. Вона була читачем, який шукає себе там, де її, можливо, ніхто не залишав.

Молоду жінку в романі звали Марта.

Не Соломія. Слава Богу. І трохи шкода.

Марта писала листи морякам, які не вміли писати додому. Сиділа в корчмі біля вікна, брала монети не за слова, а за сміливість, якої бракувало тим, хто повертався з рейсів із повними кишенями й порожнім язиком. Вона писала матерям, нареченим, дружинам, дітям. Писала чужі “я живий”, чужі “не чекай”, чужі “пробач”, чужі “повернуся навесні”, чужі “не знаю, чи маю право просити”.

Полковник описував її без поспіху. Не закохано — ні. Принаймні не так, як пишуть чоловіки, котрі хочуть, щоб читач побачив шкіру раніше за душу. Він писав про її пальці, забруднені чорнилом. Про те, як вона сушила аркуші над свічкою й ніколи не виправляла чужу правду на красивішу. Про те, як люди боялися її не тому, що вона знала їхні таємниці, а тому, що вміла ставити їх у речення.

Соломія читала й повільно холоділа.