Глава 6. Полковник мовчить

П’ятниця почалася неправильно.

Не трапилося нічого особливого. Ніхто не помер, не захворів, не зник. Світ не дав жодної пристойної причини для тривоги. Просто з самого ранку Соломія відчула, що день стоїть криво, як рама на старій стіні: ніби ще тримається, але око вже бачить перекіс і не може його розбачити.

Вона прокинулася раніше будильника. Це було першим поганим знаком. У нормальні дні її тіло сперечалося з ранком до останнього, ховалося під ковдру, торгувалося за п’ять хвилин, потім ще за три, потім за одну, яка все одно нічого не вирішувала. У п’ятницю воно підняло її саме. Без жалю. Без сонної дипломатії. Ніби знало, що сьогодні треба почати чекати завчасно.

Соломія зварила каву й відкрила платформу ще до того, як кава встигла стати питною. На сторінці Полковника нічого не змінилося. Останній вхід — учора о 22:18. Це не означало нічого. Люди заходять на платформи, виходять, читають, не читають, забувають вкладки, живуть життя. Розум усе це знав. Серце розглядало цифри так, ніби там було зашифроване пророцтво.

Вона закрила сторінку. Через три хвилини відкрила знову.

О 22:18 він був тут. Міг читати. Міг відповідати комусь іншому. Міг просто перевіряти статистику. Міг втомитися. Міг заснути з телефоном у руці. Міг мати реальне життя, про яке вона не знала нічого й тому тимчасово вважала його неіснуючим.

Остання думка була неприємна. Соломія відсунула її, як чашку з холодним чаєм.

Удень вона майже не працювала. Формально відкривала документи, відповідала на повідомлення читачок, ставила сердечка під коментарями, редагувала нову частину фанфіку. У ній похмурий князь мав нарешті пояснити архіваріусці, чому не може лишитися з нею в столиці після перемоги. Сцена вимагала болю, стриманості й красивої жорстокості. Раніше Соломія написала б її за годину. Тепер кожна репліка звучала фальшиво.

Князь казав надто багато. Архіваріуска занадто красиво страждала. Усе було правильне й мертве.

Соломія стерла сторінку.

Потім написала одне речення:

«Він не прийшов не тому, що забув. Він просто ніколи не знав, що його чекають.»

Вона подивилася на нього й зрозуміла, що це не фанфік.

Речення пішло у файл із листами.

«Полковнику, сьогодні п’ятниця, і я поводжуся так, ніби Ви мені щось обіцяли. Ви нічого не обіцяли. Жодного разу. Ви просто кілька разів з’являлися в чаті, говорили про тексти, жартували про понеділок, ножі й авторське самолюбство. Цього недостатньо, щоб чекати. Але, як виявилося, достатньо, щоб не знаходити собі місця.»

Вона прочитала написане й закрила ноутбук.

Через десять хвилин відкрила знову.

Найгірше в ненадісланих листах було те, що вони дозволяли бути чесною до такої міри, після якої реальне мовчання ставало ще нестерпнішим. У коментарях треба було тримати спину. На форумі — думку. У чаті — легкість. У листах можна було лежати на підлозі власної душі й не вдавати, що це поза йоги.

О сьомій вечора вона прийняла душ, ніби готувалася до зустрічі. Це було смішно, і вона знала, що смішно. Ніхто її не бачитиме. Полковник не знав, у якій вона футболці, чи мокре в неї волосся, чи нервово вона витирає пальці об край рушника перед кожним оновленням сторінки. Але тіло все одно хотіло бути готовим. Не для його очей. Для самої можливості його фрази.

О 20:43 вона зайшла в чат.

Порожньо.

Угорі висіло кілька знайомих псевдонімів. Двоє сперечалися про те, чи має право автор убивати улюбленого персонажа, якщо читачі вже купили йому весільний костюм у своїх фантазіях. Хтось жартував про дедлайни. Хтось кидав посилання на нову главу. Платформа жила своїм звичайним вечірнім життям. Тільки Полковника не було.

Соломія написала у загальний чат щось нейтральне про фінали. Їй відповіли. Вона відповіла. З боку це мало вигляд нормальної участі в розмові. Усередині кожне нове повідомлення без його псевдоніма було маленьким обманом.

О 21:15 вона відкрила його профіль.

Останній вхід — учора о 22:18.

О 21:42 — те саме.

О 22:03 — те саме.

Після десятої вечора очікування втрачає гідність. До десятої ще можна переконувати себе, що людина зайнята, вечеряє, дописує главу, їде в маршрутці, шукає окуляри, свариться з інтернетом. Після десятої всі ці пояснення починають скидатися на дешеві декорації, за якими видно голу стіну.

Соломія спробувала не драматизувати. Вона навіть уголос сказала:

— Соломіє, ти ненормальна.

Голос у кімнаті прозвучав тверезо й без особливої ніжності. Це мало допомогти. Не допомогло.

Вона відкрила листи.

«Полковнику, Ви не маєте права зникати з місця, де я Вас вигадала.»

Соломія здригнулася й одразу виділила речення. Воно було жахливе. Абсолютно чесне й тому жахливе. У ньому було все, чого не можна дозволяти собі навіть у чернетці: претензія без права, ревнощі без стосунку, образа без провини.

Вона хотіла стерти. Не стерла. Лише нижче написала:

«Пробачте. Ви, звісно, маєте право на все. На мовчання. На втому. На вечір без платформи. На людей, яких я не знаю. На життя, в якому мене немає. Це я не маю права поводитися так, ніби Ваше мовчання щось у мене забрало.»