Глава 2. Старий пірат

Вранці суботи Соломія прокинулася з відкритим ноутбуком і чужим реченням у голові.

Чужим — бо воно належало Полковнику. Її — бо за ніч встигло прорости так глибоко, що вже не питало дозволу. «Не брешеш хоча б собі». Звичайна фраза з п’ятничного чату. Ніби кинута між жартом про жанрові теги й чиїмось обуренням через нові правила платформи. А вона прокинулася так, наче хтось поклав це речення їй на груди й пішов, не пояснивши, що з ним робити.

На екрані висів чистий документ. Майже чистий. Унизу, після довгої білої паузи, стояв один рядок:

Пірат ніколи не торкався жінки першим, якщо вона сама не відкривала йому двері.

Соломія довго дивилася на нього. Потім потерла обличчя долонями й засміялася беззвучно, самими плечима. Це був не сміх веселощів. Швидше сміх людини, яка впіймала себе на крадіжці й водночас не змогла не помилуватися вкраденим.

Вона могла б видалити рядок. Могла б закрити файл без збереження. Могла б чесно сказати собі, що вночі була втомлена, що п’ятничні чати діють на неї дивно, що кожен автор іноді закохується в чужу інтонацію так, як діти закохуються в голоси дикторів на старих платівках. Але не видалила.

Вона тільки змінила назву файлу.

Було: «Новий фанфік».

Стало: «Старий пірат».

Назва сама попросилася. Не тому, що Полковник писав лише про море. У нього були романи про провінційних лікарів, про старого прокурора, який усе життя програв совісті, про жінку, що сорок років тримала кав’ярню біля вокзалу й знала про людські втечі більше за прикордонників. Але навіть коли його герої стояли не на палубі, а біля каси супермаркету, у них усе одно було щось морське. Вони жили так, ніби кожне місто — тимчасова гавань, кожна розмова — зміна вітру, а кожна любов — берег, до якого не завжди можна пристати.

Соломія відкрила його сторінку на платформі. Нічого нового. П’ять романів, дві повісті, кілька оповідань, старий аватар із темним силуетом у кашкеті й короткий профіль: «Пишу, бо мовчання теж втомлюється». Під останнім романом — три коментарі. Один її. Один від користувача, який, здається, коментував усім однаково: «Класно, заходьте й до мене». І ще один, дуже давній, з помилкою в кожному другому слові, але щирий до болю: «Не поняв всьо, но било красіво».

Полковник відповів тоді: «Не розуміти все — іноді єдина чесна форма читання».

Вона скопіювала цю фразу у свій цитатник.

Цитатник уже давно перестав бути нотаткою для текстів. Спершу він називався практично: «Полковник. Цитати». Потім вона перейменувала його на «Старі кораблі». Потім, сама не помітивши коли, просто поставила вгорі чорний якір. Ніякого слова. Один знак. Дурниця, звісно. Але кожного разу, відкриваючи нотатку, вона відчувала, ніби заходить у кімнату, де хтось не чекає її, але залишив запалену лампу.

Вона перечитала перші записи.

«Старі кораблі не тонуть одразу. Спершу вони довго вчать море терпінню».

«Прикро буває не тоді, коли тебе не читають. Прикро, коли читають не те, що ти написав».

«Поцілунок — це згода пацієнта тимчасово не помирати від власної дурості».

«Є чоловіки, які не беруть чужого не тому, що не хочуть, а тому, що знають ціну власним рукам».

Остання фраза вдарила сильніше, ніж учора. Вчора вона була частиною роману. Сьогодні — майже тілом.

Соломія пішла на кухню й поставила чайник. Чайник зашумів, як дешеве море. Вона сперлася стегном об тумбу, відкрила телефон і знову повернулася до того місця в романі, де герой стояв перед жінкою, яку не мав права просити залишитися.

Полковник не описував бажання прямо. У цьому й була його небезпека. Він не кидав героя на героїню, не зривав із неї сукню, не вигадував громів, свічок і фіранок, які завжди чомусь знають, коли їм треба ворухнутися. Він писав про пальці, що завмерли за кілька сантиметрів від зап’ястка. Про погляд, який не дозволяв собі спуститися нижче ключиць. Про мовчання, у якому двоє дорослих людей розуміли значно більше, ніж мали право вимовити.

Саме це її й роздягало.

Не слово. Не сцена. Не поза. А стриманість.

Чоловік, який міг би взяти, але не бере, бо вміє бачити межу, був небезпечніший за будь-якого вигаданого спокусника. Спокусники в романах часто поводилися як добре одягнені хулігани. Полковникові чоловіки були іншими. Вони не ламали дверей. Вони стояли перед ними так довго, що жінка сама починала чути, як у неї всередині повертається ключ.

Соломія вимкнула чайник і забула налити воду в чашку.

До кімнати вона повернулася з сухим пакетиком чаю в руці. Сіла перед ноутбуком. Відкрила свій «Старий пірат» і прочитала перший рядок ще раз. Він був непоганий. Надто полковницький, але непоганий. У цьому й була проблема. Її фанфіки раніше крали сюжети з канонів, характери з улюблених серіалів, сцени з чужих світів і робили з них щось живе, своє, швидке, голодне. Тепер вона крала не сюжет.

Вона крала температуру.

І боялася, що читачі це відчують раніше за неї.

Після обіду вона все ж написала коментар під сьомою главою «Там, де суша втомлюється». Перед тим тричі переписала його, видалила надто захоплене «це геніально», замінила «у Вас неймовірна еротика стриманості» на безпечніше «дуже точна сцена внутрішньої межі», потім ще десять хвилин дивилася на кнопку «Надіслати».