Глава 1. П’ятничний чат

У п’ятницю Соломія завжди вечеряла раніше.

Не тому, що була дисциплінованою. Дисципліна в її житті закінчувалася там, де починалися чужі тексти. Вона могла забути про чайник, залишити на столі недоїдену гречку, заснути серед ночі з ноутбуком на животі й прокинутися від того, що екран уперто світив їй у підборіддя. Але п’ятниця мала свій порядок: о дев’ятій тридцять вона мила чашку, о дев’ятій сорок ставила воду, о дев’ятій п’ятдесят відкривала платформу, а о десятій починала робити вигляд, що не чекає.

На платформі це називалося просто: загальний текстовий чат авторів. Ніякої романтики в самій назві не було. Там сварилися через рейтинги, скаржилися на читачів, вітали одне одного з першою тисячею переглядів, рекламували глави, закидали в стрічку обкладинки, рецепти від творчого вигорання й поради, яких ніхто не просив. Люди приходили туди не говорити, а бути поміченими.

Соломія теж колись приходила саме по це. Їй було двадцять три, і вона вже мала ту дивну славу, яку дає самвидав: її знали не в обличчя, а за ніком. Під її фанфіками лишали серця, сперечалися за пари, вимагали продовження й погрожували «відпискою», якщо вона знову вб’є улюбленого героя заради драматургії. Її читали. Не так, як читають письменників, яких потім цитують у розмовах, а так, як ковтають солодке о третій ночі: швидко, винувато і з обіцянкою більше так не робити.

Полковника майже не читали.

Його сторінка виглядала як стара пристань, до якої випадково причалювали кілька човнів на місяць. Під романами висіли поодинокі коментарі, більшість — давні, обережні, ніби люди не зовсім розуміли, що саме знайшли. У нього не було гучних назв, липких анотацій, «гарячих» сцен у першому розділі й героїв із квадратними щелепами. Він писав довгі речення. Не боявся пауз. Умів описати дощ так, що він не падав, а згадував. Умів пожартувати так, що спершу хотілося засміятися, а потім — помовчати.

Соломія знайшла його випадково. Шукала щось про море, бо її черговий фанфік вимагав бурі, мокрих сорочок і героя, який стоїть на палубі так, ніби сам собі прокляття. Алгоритм виніс їй роман Полковника з невиразною обкладинкою і назвою «Там, де суша втомлюється». Вона відкрила першу главу з професійною поблажливістю людини, яка сама пише швидко, легко і знає, де читачеві потрібно підкласти подушку під серце.

Через двадцять хвилин вона сиділа нерухомо.

Через годину забула про фанфік.

Через дві — створила в телефоні нотатку з назвою «Полковник. Цитати».

Перша фраза, яку вона туди переписала, звучала так: «Старі кораблі не тонуть одразу. Спершу вони довго вчать море терпінню».

Вона не знала, скільки йому років. На аватарці був темний силует людини у кашкеті, який міг бути і жартом, і маскою, і погано обрізаним фото. У профілі стояло тільки: «Полковник. Пишу, бо мовчання теж втомлюється». Місто не вказане. Ім’я не вказане. Вік не вказаний. Жодного посилання на соцмережі. Жодного «підтримати автора». Жодної спроби пояснити світу, чому цей світ має його прочитати.

Саме тому вона й почала домальовувати.

У її уяві Полковник не міг бути худим хлопцем у спортивках, який пише про море з маршрутки. Не міг сидіти в панельній кухні під холодильником із магнітами. Не міг мати голос, що зривається на писк, і пальці, які нервово б’ють по клавіатурі. Ні. Він мусив бути статним. Трохи втомленим. Сивим там, де сивина не старить, а дає право мовчати довше за інших. З бородою, яку не запускають, а носять. З гарним баритоном — саме таким, у якому навіть слово «чай» звучить як пропозиція залишитися до ранку.

І обов’язково шрами.

Не грубі, не потворні. Такі, що жіночі романи називають «слідами небезпеки», а реальні лікарі — акуратно зашитими наслідками чужої дурості. Один тонкий — на брові. Другий — на вилиці. Ніби колись він надто близько нахилився до чийогось ножа, але не пошкодував. Тертого старого пірата неможливо було уявити без шрамів. Інакше який сенс у піраті, якщо життя не лишило на ньому підпису?

Вона розуміла, що вигадує. Розуміла настільки чітко, що це майже нічого не змінювало.

О десятій рівно чат моргнув новим повідомленням.

Буквоїдка_88: Народ, хто читав новий розділ «Попелу троянд»? Там авторка знову зробила вигляд, що чоловік із травмою лікується одним поцілунком.

Рудий_Редактор: А чим ще йому лікуватися? Медична система в занепаді.

Соломія: Поцілунок не лікує. Він максимум відволікає від симптомів.

Полковник: Поцілунок — це не ліки. Це згода пацієнта тимчасово не помирати від власної дурості.

Вона всміхнулася так різко, що мало не пролила чай.

Полковник з’явився.

Завжди саме так. Без привітань, без «я тут», без авторського самопредставлення. Він входив у розмову, як людина, що не відкриває дверей, а просто виявляється в кімнаті, де його й так чекали. Хоча насправді чекала тільки вона.

Соломія: Тоді любов — це теж симптом?

Полковник: Любов — це коли симптоми вже не важливі, бо пацієнт раптом починає хвилюватися за лікаря.

Соломія: Ви завжди так відповідаєте, ніби у Вас у кишені не клавіатура, а стара польова аптечка.