*

Тільки через місяць після смерті дружини ерцгерцог Йозеф зважується відкрити ящик її письмового столу з особистими записами.

В кабінеті тихо. Запах її парфумів ще відчувається, але слабко-слабко, наче ще трохи, і вивітриться зовсім. Її книг і записів, що лежать на столі, ніхто досі не торкався. Йозеф кидає на них тільки короткий погляд. Ноти. Математичні розрахунки. Початий малюнок квітки.

Тонка шаль на спинці стільця лежить так, наче Ізабелла просто вийшла на хвилинку і от-от повернеться.

Імператриця-мати вже говорить про новий шлюб, говорить, що обдумати все варто ще під час трауру. Бо ж інтереси держави.

І тут же - удар в саме вразливе: «Ви так горюєте за нею, але вона вас ніколи не любила».
Йозеф гірко посміхається, згадавши ту розмову. Хіба він не знав? 
Знав.

Він тримає в руці ключ, але не одразу наважується відкрити. Чи потрібна йому ця правда? І що це змінить тепер, коли Ізабелли вже немає?

Вона була вірна йому, це він знав напевно.
Ізабелла ніколи не говорила ні з ким з чоловіків довше, ніж того вимагали статус і етикет. Та й навіть на балах танцювала дуже мало...

Поруч із нею завжди хтось був - придворні дами, служниці.
Прислуга!

При цій думці Йозеф сильніше стискає ключ в пальцях. Він впевнений, що хтось із слуг і за ним шпигує і доносить матері... от тільки нічого не доведеш.

Хіба що, вона любила когось без взаємності... можливо, когось, хто залишився там, в Пармі?

Він згадує, як писав їй листи, поки ще тривали перемовини про шлюб. Як наполіг, щоб художник писав його портрет, який мали їй відправити, не прикрашаючи... хотів, щоб між ними все починалось чесно... наскільки це можливо в політиці.

Так, якщо щось і було, то не те, в чому він міг би її звинуватити!

З цією думкою він повертає ключ.
Тихе клацання.

В шухляді лежать листи. Йозеф одразу впізнає почерк сестри.

Це само собою зрозуміло... вони з Мімі були дуже прив'язані одна до одної. Ізабелла навіть попросила перед смертю, щоб доньку охрестили Марією-Христиною. «На честь вашої сестри, друже мій».
Крихітна, передчасно народжена дитина прожила всього кілька днів.

«Я все ще думаю про той трактат, який ви написали, люба сестро...»
«Мені до душі та мелодія, ноти якої ви прислали мені... однак фрагмент краще звучав би трохи інакше, я записала свою версію».

Він гортає аркуші.
Ноти, математичні формули, філософські роздуми.
Все те, про що він знав.
Це все Ізабелла з Мімі обговорювала і при ньому.

Боже, та вони настільки одна без одної жити не могли, що переписувались, проводячи більшість часу в одному й тому ж самому палаці і бачившись ледь не щодня...

«Моя мила Еврідіко, надсилаю вам ноти композиції, яку я нещодавно склала. Але знайте, що жодна музика не передасть моєї туги в розлуці з вами. Думки мої линуть до вас. Серце б'ється швидше, коли хтось згадує ваше ім'я. Де б я не була, душа моя поруч з вами...».
Йозеф кидає погляд на дату і згадує, що тоді Мімі була в подорожі разом з матір'ю.

«Мила Еврідіко, я записала народну пісню, яку почула, коли зупинялась на постоялому дворі. Маленька дочка господарів співала її таким чистим, ніжним голосом, що мені стискалось серце. І в ту мить мені так хотілось, щоб ви були поряд, щоб я тримала вашу руку в своїй...»

Йозеф перегортає сторінку за сторінкою. Записи віршів, пісень і народних легенд. Правка трактату про віротерпимість - він пам'ятає, над цими записами вони сиділи якось ввечері, всі втрьох. Ізабелла по праву руку від нього, Мімі по ліву. Яскраво горіли свічки. Ізабелла задумливо проводила кінчиком пера по губі. Мімі крутила своє перо в пальцях і тихо охнула, вколовшись вістрям.

Він закриває обличчя долонями. Міцно заплющує очі, згадуючи минуле... ті вечори тихого сімейного щастя.
Ізабелла за клавесином, пальці обережно, розмірено торкаються клавіш. Очі трохи прикриті, обличчя здається осяяним якимось неземним світлом.

Він зітхає і втомлено потирає скроні кінчиками пальців.

Ні, мабуть, навіть якщо Ізабелла не любила його, у неї й на думці не було нікого іншого. Є ж люди, для яких взагалі все тілесне нічого не значить, головне - душа, віра, філософія, знання...
Можливо, якби не обов'язок перед державою, вона б обрала монастир, а не шлюб.

Ось і все...
Відповідь на питання, якими він стільки мучив себе, звучить просто.

Йозеф не раз думав про одне й те саме: «Що я повинен зробити, щоб вона мене покохала? Що подарувати? Чи, може, знайти час між державними справами, знайти лазівку в етикеті, і повезти її в подорож?.. Може, написати вірші?».

Йому під руки потрапляє чистий аркуш, і він зминає папір, згадуючи свої спроби - рядки, такі криві, бездарні порівняно з віршами Мімі.

Просто її душа була надто далекою від всього тілесного й буденного.

І Йозеф читає далі - вже не шукаючи відповідей чи доказів, а просто згадуючи. Як Ізабелла вперше підійшла до нього, коли він до опівночі сидів в кабінеті, глянула на покреслені аркуші з розрахунками і всього за кілька хвилин знайшла, де була помилка. Як посміхнулась, коли він їй подякував і похвалив її вміння так швидко рахувати подумки.

Пам'ять все підкидає якісь дрібниці... чорнильні плями на витончених пальцях, блиск шпильки в високій зачісці, запах пудри, мерехтіння сапфіра в кулоні - подарунку від Мімі на Різдво.

І ось лист, написаний почерком Ізабелли.

«Дорогоцінна сестро, мій Орфею, мені так боляче, сумно і страшно. Я передчувала, що рано відійду у світ тіней, і майже змирилася з цією думкою. Але ж як шкода мені буде залишити вас!
Якби ж моя душа могла повертатися з засвітів хоч на мить-другу, щоб побути біля вас і почути, як плаче скрипка у ваших руках... тоді я б не боялася прощатися з життям!». 
«Мій Орфею, тільки вас єдину в своєму житті я любила і люблю. З моїм останнім подихом з уст моїх зірветься ваше ім'я!.. «