РОЗДІЛ 1 : Хто я?

​Ми ж бо ніколи не цінуємо звичайних речей. Нам здається, що попереду завжди буде час. Що можна буде договорити недосказані слова завтра, попросити вибачення наступного тижня, купити квитки на той потяг через місяць. Ми жили впевненістю в завтрашньому дні, не помічаючи, яке щастя ховається у дрібницях:

​У тому, як він щоранку незграбно намагався зварити каву, поки ти ще спала, загортаючись у ковдру. У тому, як згорблено сидів за старим ноутбуком, вирішуючи якісь свої робочі проблеми, а потім раптово підхоплювався, щоб обійняти тебе без жодної причини. У тому, як пахло його курткою, коли він повертався пізно ввечері з роботи — дощем, міським пилом і тютюном.

​Дехто з них зовсім недавно тримав на руках новонародженого малюка, плакав від щастя у пологовому будинку і шепотів маленькому вушку: «Я все зроблю для тебе, синку...» Вони купували крихітні черевички, будували плани на перші кроки, обирали шпалери в дитячу кімнату, мріючи, як водитимуть дитину на перший дзвінок.

​А інші тільки-но будували спільне майбутнє. Вибирали кольори стін у новому домі, сперечалися через якусь дурницю на кшталт штор чи розкладу дивана, саджали під вікнами перші дерева і вірили, що це назавжди. Що їхнє життя буде довгим, спільним, тихим.

​А які теплі й живі були ті приїзди додому, до мами в село чи на околицю містечка!

​Коли після довгих тижнів роботи у міській суєті ти сідаєш у потяг чи на автобус, а в сумці обов'язково везеш гостинці — свіжі солодощі до чаю, якісь нові ліки для мами, гостинці для молодших чи просто смаколики, які вона так любить. Автобус зупиняється на звичному повороті, ти йдеш знайомою стежкою, а назустріч тобі вже біжить старий пес, шалено махаючи хвостом і плутаючись під ногами. Мама виходить на ґанок, витирає руки об фартух, всміхається крізь сльози радості й одразу починає накривати на стіл, навіть якщо ти казав, що не голодний.

​І звісно, яка ж поїздка до мами обходилася без традиційної допомоги на городі? Особливо восени, коли приходив час копати картоплю.

​Це був цілий ритуал. Зранку всі одягали простіший одяг, брали в руки лопати чи сапи і виходили на поле чи на присадибну ділянку. Земля ще вогка від ранкового туману, повітря пахне сухою бадиллям і осінньою прохолодою, а в спині відчувається приємна напруга від кожного ряду. Працювали всі разом — мама показувала, де краще підкопнути, щоб не пошкодити бульбу, діти збирали її у відра з криками й сміхом, вишукуючи найбільші картоплини, а чоловік перекидав мішки до погріба. А потім, коли робота була зроблена, усі втомлені, брудні, але щасливі збиралися за великим літнім столом під навісом. Мама подавала гарячий наваристий борч, щойно запечену картоплю з маслом і часником, хрусткі огірочки з бочки, і лився довгий, теплий сімейний розговор під спів вечірніх цвіркунів.

​А між цими вихідними та святами було звичайне, але таке наповнене робоче життя, де кожен робив свою справу, тримаючи на собі крихкий порядок мирного світу. Вони працювали на тисячах різних робіт, створюючи те, чого ми часто навіть не помічали, сприймаючи як належне.

​Хтось щоранку поспішав до школи чи університету. Учитель географії чи біології розгортав на стіні велику мапу світу або старий паперовий атлас, креслив крейдою материки та паралелі, розповідав учням про те, як влаштована природа, і мріяв про великий туристичний похід з дітьми на вихідних. Він перевіряв зошити за вечерею, ставив червоною ручкою оцінки і посміхався з дитячих смішних помилок у творах.

​Або інший — лікар чи фельдшер на швидкій допомозі. Людина, яка знала всі вулиці міста на пам'ять, кожну яму на дорозі, кожну стару багатоповерхівку. Його телефон міг дзвеніти посеред ночі, і він збирався за лічені хвилини, знаючи, що від його швидких і чітких рухів залежить чиєсь життя. Він заспокоював переляканих пацієнтів тихим, впевненим голосом, тримав у кишені звичний медичний ліхтарик і вірив, що його власна медицина — це просто рятувати інших.

​Хтось працював на заводі чи у великому цеху, де гуділи станки, пахло металом, машинним мастилом і гарячою кавою з пластикового стаканчика на перерві. Він знав кожен гвинтик у складних механізмах, керував цілими бригадами робітників, сперечався з майстром через деталі проекту і повертався додому ввечері втомлений, але з відчуттям виконаної роботи, витираючи чорні від мастила руки об робочий рушник.

​Були й ті, хто працював на землі — агрономи, фермери, працівники полів. Вони знали кожен сантиметр родючого українського чорнозему, зустрічали світанки на тракторі ще до того, як прокидалося сонце, слідкували за тим, як проростає озимина, і раділи кожному дощу, що обіцяв щедрий урожай. Вони жили в ритмі природи, саджали сади, будували плани на жнива і вірили, що ця земля годуватиме їхніх дітей і онуків.

​Хтось сидів у тихих офісах за моніторами комп'ютерів, креслив проєкти майбутніх мостів чи будинків, писав коди, рахував цифри в таблицях або перекладав книжки. Хтось водив великі вантажівки дорогами країни, доставляючи товари в найвіддаленіші куточки, слухаючи в дорозі улюблене радіо і мріючи скоріше повернутися додому, де на нього чекає тепла вечеря та сім'я.

​А яке ж було яскраве, гучне, справжнє життя у вихідні дні! Тоді про дні тижня ніхто не думав із сумом, а п'ятночі чекали як маленького свята.

​Молоді компанії збиралися на кухнях, які ледве вміщували всіх друзів, але від цього ставало тільки тепліше. Хтось приносив гітару, і акорди псувалися через фальшиві ноти, але всі сміялися до болю в животі, співаючи улюблені пісні до самого ранку. На плитці кипів чайник, у духовці пеклася піца чи пиріг з яблуками, який постійно підгорав, бо ніхто не стежив за часом, захоплені розмовами про все на світі — про дурні фільми, плани на майбутні подорожі, смішні випадки з роботи і першу любов. Хтось розливав чай у різнобічні горнятка, хтось засинав на дивані, сгорбившись під пледом, а хтось виходив на балкон покурити й подивитися на спляче нічне місто, яке сяяло тисячами мирних вогнів.

​А влітку починалася зовсім інша казка — виїзди на природу, до річки чи в ліс. Палатки, спальники, що пахнуть сирою землею і димом, важкі рюкзаки і довгі кілометри пішохідних стежок. Вечірнє багаттятріщало під зоряним небом, обличчя обпалював теплий вогонь, а в котелку булькотіла звичайна тушонка з макаронами, яка здавалася найсмачнішою стравою у світі. Хтось розповідав страшні історії біля вогню, хтось грав на губній гармошці, а інші просто лежали на спині, дивлячись у бездонне липневе небо, і рахували падаючі зорі, загадуючи найпотаємніші бажання. Ніхто й у страшному сні не міг уявити, що ті зорі колись стануть символом іншого, болючого неба.