Лист 12. Мертвому брату. 3

(лист без підпису, почерк рівний, стриманий, аркуш злегка затертий. на краю — напис олівцем: “Мабуть, я доріс до тиші. Нарешті.”)

Знаєш, сьогодні я зловив себе на думці:
я вже не злюсь.

Не тому, що пробачив.
І не тому, що зрозумів.
Просто… втомився.

П’ять років — це багато.
П’ять років без тебе.
П’ять років без жодної відповіді.
П’ять років, коли день народження — двійне нагадування.

Що тебе немає.
І що ти мав би бути старшим.
Але ні — ти зупинився у 15.
А я — чомусь і далі йду.

Вона вже не питає, хто її батько.
Але іноді дивиться на мене,
ніби знає.
І, чорт забирай, іноді сміється так,
що я не можу дихати.

Я досі злюсь. Десь там, глибоко.
Але вона — ні.
Вона чекає, що ти — герой.
Що ти був добрий.
Що ти — любив її.

І я не можу сказати їй правду.
Не тому, що боюсь зруйнувати міф.
А тому, що… мабуть, я теж хочу в нього вірити.

Ти зник, а я залишився.
З усіма “після тебе”.
І тепер я щоранку роблю вигляд, що справляюсь.
Іноді це правда.

Але іноді — я знову пишу тобі.

І ні, не тому що сподіваюсь.
А просто тому, що…
я ще є. А тебе — ні.

І ця скринька — єдине місце, де це не лякає.

Лист без підпису.

Примітка

Цей лист — інакший.
Не такий вибуховий, як перші.
Але він… важчий.
Бо тут уже не крик.

Тут — звичка жити з відсутністю.
І саме тому — він про найстрашніше:

коли біль перестає кричати,
і просто мовчки сидить поруч.

Можливо, це найдальший лист.
Але, може, саме він — найчесніший.