Лист 11. Розрядка. 3

(написаний на звороті роздруківки рахунку за комуналку. червоним чорнилом. у лівому куті — жирна кавова пляма і запис: “я не кричу, я просто пишу капслоком душі”)

Добридень, скринько.
Сьогодні мені сказали, що я “світла людина”.

Світла, блін.

Я розсміялась, бо подумала:
а може, це від того, що я вже давно випалена всередині?
Ну, як лампочка, що світиться перед тим, як згоріти.

Мені щиро цікаво:
які ще етапи емоційного вигорання чекають попереду?

Бо я вже:
— плакала в душі (3 рази за тиждень);
— сміялась у маршрутці на порожні повідомлення;
— пояснювала коту, чому життя — це абсурд.

А ще — сьогодні я двічі сказала “все добре”,
хоча хотілось прокричати “ПОМЕРТИ Б НЕ ЗАВАДИЛО Б!”
Але не кричала. Бо що? Бо доросла.
Бо “не треба псувати атмосферу”.

Я ношу маску. Не медичну. Психоемоційну.
І ношу її краще за будь-яких акторів.

Іноді думаю:
може, якщо написати на лобі “Я втомилась”, хтось побачить?
Але підозрюю, що навіть тоді мені скажуть:
— “Відпочинь трохи, і все мине!”

Або ще ліпше — “Пий чай із ромашкою, дихай глибше, обійми дерево”.

Ок. Зараз піду обійму акацію, а потім вдавлюсь валеріанкою.

Якщо цей лист знайде хтось живий —
чесно: я не хочу підтримки.

Я хочу чесності.
І, може, щоб хоч хтось визнав:
— “Так, це пекло. І ти не вигадуєш.”

Я закінчу. Бо комуналка не заплатиться сама.
Але лист залишу тут.
Може, колись хтось знайде його й скаже:
“Я теж так живу. І я тебе чую.”

Примітка.

Цей лист — обличчя.

Обличчя її гніву і злості. Із-за непорозуміння думаю.

Ця жіночка.... Вона не здається.

Але якщо хтось поцікавиться, думаю — скаже:

- Мені просто треба видихнути. І щоб мене не змушували посміхатись.