Лист 9. Розрядка. 2

(папір зім’ятий і вирівняний. підпису нема. згори хтось надряпав: “якщо це знайде хтось нормальний — не читайте. серйозно.”)

Доброго дня, вечора, ночі чи як там тепер правильно в листах писати.

Я не знаю, хто ти, але сподіваюсь, ти не з тих, хто відповідає “посміхнись — і світ посміхнеться у відповідь”.
Бо якщо ще раз почую цю фразу, комусь із нас доведеться їсти свій телефон.

Сьогодні я кричала внутрішньо.
Ну, як “сьогодні”… Вже два роки.
Просто сьогодні це відчувалося особливо… розкішно.
Наприклад, коли шеф сказав, що “ми — команда, і маємо надолужити втрачене”.
А потім закрився в кабінеті з новенькою, яка навіть не вміє вимикати мікрофон у Zoom.

А ще сьогодні подзвонила мама і спитала:
— “Ти сьогодні їла?”

І я така:
— “Так.”
А насправді — тільки повітря, образу і зо 2 ковтки кави.

І знаєш що? Я ВТОМИЛАСЯ бути нормальною.
Втомилася бути тією, що “все витримає”, що “тримається”, що “розумна, талановита, перспективна”.

Якщо я ще раз побачу слово “перспективна” в описі себе —
я розіб’ю дзеркало.
Або пику.
Чиюсь.

І так. Я усміхаюсь.
Усім.
Усюди.
Бо так треба. Бо звично. Бо хто ж іще.

Але насправді — я давно хочу просто написати комусь:

“Мені дуже погано. Справді. Погано. Допоможи.”

І не бути за це соромною.
І не бути “токсичною”.

І не бути тією, кому кажуть: “Ми всі втомлені, але ж не ниємо!”

Я знаю, цей лист — не гарний.
Але він — живий.

І якщо ти знайдеш його — просто кивни.
Мовчки.

І дозволь собі хоч раз не триматися.

Це нормально.
Ми всі тріщимо.

Примітка:

Лист без адресата.
Імовірно, написаний жінкою 25–35 років, або будь-ким, хто вже змучився бути “окей”.

Він не просить допомоги.
Але водночас — дуже просить.

І якби скринька могла обіймати — цей лист вартий саме того.