Лист 8. Мертвому брату. 2

Є речі, які тобі ніхто не сказав.
І, мабуть, ти їх і не побачив із пекла.
Хоча саме там тобі й місце.

Через місяць після твого самогубства стало відомо:
твоя дівчина була вагітна.

Так. Від тебе.

Від тебе, п’ятнадцятирічного малолітнього...
навіть не знаю, як назвати.

І найогидніше те, що вона — не злиться.
Вона сумує.
Вона вдячна.
Каже, що ти був “добрий”.
“Глибокий”.
“Ніжний”.

А я — єдиний, хто тебе за це ненавидить.

Ти кинув її.
Ти вирішив, що можеш просто зникнути —
і хай інші розбираються.

Ну що, як я справляюсь, га?

Що мені відповідати її чотирирічній доньці,
коли вона питає:
— “А хто мій тато?”

Я ненавиджу її за це питання.
Я ненавиджу її за твої очі.
За тон твого голосу в її словах.
За усмішку — таку саму, як у тебе.

Я ненавиджу тебе за те, що залишив мені її.

І що тепер?
Що мені казати її вчительці, коли вона питає,
чому тата немає на батьківські?

Що мені казати дитині, яка не винна —
але все одно ранить?

Що порадиш, братику?

Як мені жити з твоїм голосом у чужому роті?

Ти хотів зробити боляче?
Молодець.
Вдалося.

І знаєш — я б краще пережив ще сто років мовчання,
ніж ще раз почути,
як вона питає,
чому тато не пише їй листів.

Ти найгірший із усіх, кого я знав.
І ти був моїм братом.

Примітка

Я читав цей лист тричі.
І довго не міг класифікувати його.

Це не просто лист до мертвого брата.
Це не просто крик.

Це… відчай, замаскований під ненависть.

І я не знаю, чи він писав це, щоб хтось почув.
Можливо, це був єдиний спосіб не задихнутися.

У ньому немає жалю.
У ньому немає пробачення.

І навіть так — це любов.

Любов, яка не має куди подітись.

Я не знаю, що сталося з дитиною.
Не знаю, чи він ще поруч із нею.
Але знаю, що цей лист я не міг залишити “на потім”.

Тому він тут.
У категорії "Мертвому брату".

Якщо він колись прочитає — хоч звідкись —
то вже знає:

є хтось, хто не пробачив.
І не забув.
І не покинув.