Лист 5. Мертвому брату

(папір зім’ятий, потім розрівняний. написано нашвидкуруч, плями — то кава, то сльози)

Я знаю, що ти не прочитаєш.
Знаю, що не знайдеш. Знаю, що я пишу це в скриньку, яку ти ніколи не відчиняв.

Але зроби ще хоч раз ту свою дурість, ну, як завжди.
Залізь у цю поштову скриньку. Просто, біс його знай, ЗРОБИ ЦЕ.

Уже п’ять років, як я святкую день народження без тебе.
Ти обіцяв, що завжди будеш старшим. Але ні.
Тобі мертві п’ятнадцять.

І все. Тобі назавжди п’ятнадцять. А мені вже двадцять.

А ти лишився там, де тіні.
Де я тебе не дістану.

Я міг би кричати, але ти ж не почуєш. Так завжди було.
Ти робив по-своєму. І мовчав.

Можеш сказати, що сьогодні я пишу жахливо?
Сьогодні руки трясуться так, як ніколи.

Скажи, чому ти пішов?

Що ти хотів сказати, коли сам собі вколов ті токсини?

Що ти робив, Брате? Ти хотів зробити мені боляче?

Вдалося. Молодець. Вітаю.

І що я тепер маю робити, а?
Сидіти і дивитись твої фото, де ти як завжди посміхаєшся?

Так, здивуйся! Я їх не викинув!
Я досі їх тримаю!

І зараз — ПРЯМО ЗАРАЗ — пишу листа в чортову скриньку.
Чекаючи на відповідь від…

Від мертвого.

Скажи хоч щось.
Скажи, що я псих. Скажи, що тобі шкода. Скажи хоч ЩОСЬ.

А поки — я писатиму.

Листи.
До брата, який сам себе вбив у своє п’ятнадцятиріччя.

П’ять років тому.

Примітка:

Я довго думав, чи варто класти цей лист до колекції.
Але він — справжній.
Без прикрас.
Голос, якого ніхто не чує, бо він — живий. А той, до кого звертається — мертвий.

Я назвав цю категорію “Мертвому брату”.
І з усіх, що я знайшов у скриньці — це, мабуть, найважче читати.

Але саме такі листи найсильніше потребують бути почутими.